До кінця минулого століття небагато наших співвітчизників знали про Симиренків. Не згадували про них і в засобах масової інформації. Хоча ця родина зробила великий внесок в економічне і духовне відродження України.
Комерційна спритність
У 1747-му німецький хімік Маркграф винайшов спосіб виготовлення цукру з буряків (до цього його виробляли тільки з цукрової тростини). Проте це виробництво почало швидко розвиватися не в Німеччині, а у Франції, де Наполеон, прагнучи позбутися економічної залежності від Англії, створив усі умови для розвитку цукробурякової промисловості.
Перші цукробурякові заводи з’явилися і в Росії (1802 рік), але потужного виробництва не сформувалося через непридатність земель для вирощування сировини. А в Україні для цього були всі умови: родючі землі, сприятливий клімат і наявність лісів, які давали необхідне паливо для цукрових заводів. Та й у нас цукробурякова промисловість спочатку не розвивалася, бо надто вкоренилася думка, що найкращий цукор можна отримати лише з тростини.
Усе змінилося на початку 40-х років XIX століття, коли запрацювали цукрові заводи фірми «Брати Яхненки й Симиренко». Оснащені новітньою технологією, паровими двигунами, вони не поступалися кращим західноєвропейським (особливо французьким) заводам і вивели цукроваріння в Україні в найголовнішу й найприбутковішу промислову галузь. І недовіра до цукробурякової промисловості змінилася чималим захопленням. А найбільш дивним було те, що власниками цих заводів стали колишні кріпаки.
Фірму «Брати Яхненки й Симиренко» заснували Федір Симиренко і три брати Яхненки (Терентій, Кіндрат і Степан) близько 20-х років XIX cтоліття. Головним керівником фірми був Федір Степанович Симиренко. Народився він 1791(?) року на Платоновому хуторі (між Городищем та Млієвом) на Черкащині. Батько його був запорозьким козаком, який відмовився присягнути на вірність Катерині ІІ, за що був позбавлений усіх козацьких привілеїв і разом зі своєю сім’єю (дружиною і шістьма дітьми) відданий у кріпацтво. Федір був старшим серед дітей. Довго і тяжко працюючи на пана (князя М. Воронцова), він заробив потрібні гроші і викупив себе з кріпацтва. Згодом одружився з Анастасією Яхненко і потоваришував з її трьома братами, теж колишніми кріпаками.
Брати Яхненки володіли особливим вмінням вигідно купувати та продавати товар. Коли до них приєднався Федір, утворилася спілка, в якій комерційну спритність Яхненків доповнював підприємницький хист Симиренка, який надав державного значення справам фірми. Перший великий капітал вона заробила торгівлею борошном, але на початку 1840-х років Росію спіткала аграрна криза, й борошном торгувати стало невигідно. Ось тоді фірма й почала торгувати цукром, що виявилося надзвичайно прибутковою справою.
І ось у сина Федора — Платона (у Федора й Анастасії Симиренків було 22 дітей, проте вижило восьмеро, а Платон був старшим) виникла ідея побудувати власні цукрові заводи, щоб не тільки продавати цукор, а й виробляти його. Місцем будівництва першого підприємства вибрали село Ташлик (тепер — Смілянського району на Черкащині). Платон відвідав Францію, де замовив необхідне для заводу обладнання, і в Ташлику у 1839 році розпочалося будівництво заводу, а Платон повернувся до Франції і вступив до Паризького політехнічного інституту. Коли у 1843 році, закінчивши інститут і здобувши фах інженера-технолога, він повернувся в рідні краї, перший в Україні і Російській імперії загалом паровий пісково-рафінадний завод, оснащений найпередовішою технікою, був готовий до виробництва. До нього всі цукрові заводи Росії були вогняними й вимагали чимало палива, через що знищували ліси.
Платон очолив родинну фірму. Обслуговувати новий завод він доручив 30 фахівцям із Франції, яких привіз у Ташлик разом із сім’ями і яким платив удвічі більше, ніж вони одержували в своїй країні. Ефект Ташлицького цукрового заводу був настільки вражаючим, що власники інших заводів почали перебудовувати свої вогняні підприємства на парові.
І виросло ціле промислове містечко
У 1848-му Платон та його фірма будують у Млієві цеглярню і в цьому ж році з власної цегли споруджують там само завод-комбінат небачених на той час розмірів, оснащений найпередовішою технікою з виробництва цукру-піску і рафінаду. Будівля рафінадного цеху сягала семи поверхів. Були зведені також цукрозаводи в селах Руська Поляна (тепер Черкаського району) та Олександрівка (тепер Жашківського району) на Черкащині. Під час пуску Мліївського заводу-комбінату лопнуло велике махове колесо пресової машини. Полагодити його можна було тільки за кордоном. Тоді й замислився Платон над потрібністю власного спеціалізованого машинобудівного заводу, який забезпечував би вчасний ремонт обладнання на всіх підприємствах фірми.
Такий завод на початку 1850-х років збудували. Інженерів і техніків на нього запросили з Європи. Металообрізні верстати Платон привіз із Франції, Бельгії та Англії. Це був перший у Російській імперії машинобудівний завод, обладнаний за останнім словом тодішньої науки й техніки. Тепер фірма, окрім цукру, постачала і свої моделі цукроварного устаткування та сільськогосподарські машини для всієї імперії. До того ж цей завод був своєрідною школою, де в процесі робочої практики проходили підготовку вітчизняні технічні кадри. На ньому ж фірма виготовила перші металеві пароплави «Українець» та «Ярослав» — для транспортування своєї продукції — і таким чином започаткувала новітнє пароплавство на Дніпрі.
У Млієві для робітників звели ціле промислове містечко, яке справляло неабияке враження на кожного, хто його відвідував. У часи страшної кріпаччини тут створили всі умови для нормального життя робітників, дбали і про їхнє здоров’я та духовне життя, і про умови праці, і про відпочинок. Кожна сім’я мала окремий будинок з городом та садочком, самотні мешкали в упорядкованих гуртожитках. У магазині продавали всі необхідні товари за помірними цінами. У містечку діяли безкоштовні лікарня та школа, в якій викладали вчителі з університетською освітою за програмою технічних училищ, працював аматорський театр, де ставили цікаві вистави. Завод-комбінат та містечко були оснащені новим, рідкісним на той час, газовим освітленням, що використовували лише у великих містах.
До речі, Платон, крім цукроваріння, був ще й одним із засновників раціонального садівництва в Україні, яке особливо розвинули його син Левко та онук Володимир Симиренко.
Мільйони на культуру
У 1959 році до Млієва приїхав Тарас Шевченко. Його приймали з великою радістю. Після ознайомлення з заводськими приміщеннями та промисловим містечком Шевченко був так вражений, що обійняв Кіндрата Яхненка, який його супроводжував, і розчулено вимовив: «Батьку, що ти тут наробив?!» І з поетових очей покотилися сльози…
Шевченко погодився з пропозицією Платона Симиренка видати «Кобзар» на його кошти, аби потім віддати борг виданими книжками. В січні 1860 року «Кобзар» вийшов з друку тиражем 6050 примірників. Без згоди Платона на титулі «Кобзаря» було зазначено: «Коштом Платона Симиренка». Дізнавшись про це, Платон образився: «Навіщо він це написав? Справа була між нами, навіть моя дружина не знала…» А на слова про те, що то подяка за його допомогу, відповів: «Покровительства його талант не потребує».
Усі Симиренки чинили благодійність без розголосу. Це було особливо притаманне молодшому брату Платона — Василю, одному з найбільших меценатів в Україні наприкінці XIX — початку XX століття. Василь Федорович Симиренко народився у Млієві в 1835 році, тобто на чотирнадцять(?) років молодший, ніж Платон. Він, як і Платон, закінчив Паризький політехнічний інститут.
Його навчання у Франції збіглося з сумними подіями, що відбулися у фірмі в 1860-х роках. Головний керівник Платон Симиренко захворів на сухоти і в січні 1863-го на 43-му році життя помер. Одне нещастя тягло за собою інші. В цьому ж році помер один із засновників фірми Кіндрат Яхненко, в 1866-му пішли з життя його брати Терентій та Степан, а в наступному 1867-му — Федір Симиренко, переживши свого сина Платона на чотири роки.
Нащадки Яхненків почали вимагати поділу капіталу. Справи фірми розладналися, вона зазнавала великих збитків, і у 1880-х роках припинила існування.
Василь Симиренко за невелику ціну купив занедбану державну цукроварню в селі Сидорівка (неподалік від Корсуня) і оселився там зі своєю молодою дружиною. Щоб відбудувати Сидорівську цукроварню, він витратив усі свої заощадження, брав гроші у позику. В той важкий час молодому подружжю доводилося жити на скромні кошти, самим виконувати всю господарську роботу. Треба віддати належне дружині Василя — Софії Альбранд, яка походила з родини французьких аристократів, але постійно підтримувала свого чоловіка в найскрутніші часи, була йому надійним помічником і не цуралася будь-якої важкої роботи.
Аби відновити цукрозавод, Василь працював і як чорнороб, і як учений. Він порався весь у мазуті біля заводських машин, сам їх лагодив і одночасно сидів над кресленнями, вдосконалюючи обладнання для цукроваріння, яке сам упроваджував. Багато уваги приділяв дослідам у хімічній лабораторії і винайшов низку нових способів виварювання цукру. Результати своїх досліджень він виклав у численних наукових статтях, які публікував у технічних журналах Росії, а також за кордоном. Згодом занедбана Сидорівська цукроварня стала передовим підприємством, яке приносило своєму господарю мільйонні прибутки.
Сталося так, що талановитого інженера-цукровара і вченого Василя Симиренка більше шанували і знали за кордоном. А на Батьківщині він був відомий тільки вузькому колу української інтелігенції. І мало хто знав, що десять відсотків своїх мільйонних прибутків цей цукровар постійно віддавав на розвиток української культури. На його гроші видано кілька великих накладів «Кобзаря» Тараса Шевченка, твори Павла Чубинського, Михайла Драгоманова, Михайла Коцюбинського та інших. Своїм коштом підтримував «Наукове товариство імені Т. Г. Шевченка» у Львові, громадське зібрання «Родина», Товариство допомоги культурі та науці. Фінансував українські періодичні видання «Київська старовина», «Рада», «Громадська думка», «Літературно-науковий вісник». Дарував гроші на будівництво друкарень, і при цьому всіляко уникав слави мецената. Деякі письменники так і не дізналися, від кого отримали матеріальну допомогу.
Останні роки свого життя Василь Федорович Симиренко мешкав у Києві, де й помер у грудні 1915 року і був похований на Аскольдовій могилі. Він склав заповіт, за яким усе своє майно, що оцінювали десятьма мільйонами карбованців, передарував на потреби української культури.