Ці новини з’явилися на стрічках агенцій майже одночасно. У Харкові, на проспекті Орджонікідзе, відновили пам’ятник Леніну, що лише цього літа двічі потрапив під руку патріотам. У цей самий час на Одещині, у селищі Комінтернівське, невідомі вандали зруйнували пам’ятник Небесній Сотні, споруджений тут у травні.
«Зруйнувати беззахисний пам’ятник — це все одно що вдарити дитину», — обурюється вчинком невідомих користувач одного з одеських сайтів. Згодом додає, що так само ставиться й до актів вандалізму стосовно пам’яток радянської епохи.
Хтось заперечує: каже, що жодним чином не можна ставити на один рівень вождя пролетарської революції і героїв Небесної Сотні. У тому сенсі, що Леніна можна і треба валити — хай там що собі думає з цього приводу місцева громада чи карний кодекс. А ось замах на пам’ятник нашим новим героям — гріх великий (певен, що так воно і є) перед Богом і людьми.
Втім, гадаю, за бажання можна знайти дещо спільне і між цими пам’ятниками, і між цими революціонерами.
Насамперед, вони мають чимало прихильників з-поміж наших співвітчизників. Інакше не було б того повідомлення з Харкова чи цілодобових чергувань під пам’ятником Леніну в портовому Іллічівську, що на Одещині. Небесна Сотня є чи не головним символом останніх суспільних зрушень, і в цій якості, на думку дуже багатьох українців, неодмінно має бути увічнена.
Оголошувати соцзмагання — хто чиїх пам’ятників більше розвалить і смачніше образить опонента? Ми вже, здається, чималу відстань пройшли цим шляхом, аби збагнути, що він веде у нікуди.
І все ж про спільне. Різні епохи, різні погляди, різні інструменти. Але у Леніна з його більшовиками і тих, хто до останнього подиху стояв на Майдані, є спільна риса. Вони прагнули змін на краще для всього суспільства, замість того, щоб перейматися виключно потребами власного кендюха. Можливо, саме ті, кому дуже муляє око ця обставина, якраз і вирішили скерувати лють повсталого люду проти вже загалом анахронічних і нешкідливих монументів. Комусь дуже треба було довести, що саме Ленін, а не доморощені глитаї, винен у тому, що Україна всі роки своєї незалежності практично протупцювала на місці (нагадаю, навіть у найуспішніші роки ми не виходили на «радянський» рівень ВВП). Що зупинив наші фабрики та заводи і пустив за вітром потужні пароплавства саме Ленін, а не новітня зажерлива еліта, що роками поглинала народне надбання аж до ожиріння мозку, котре відключило навіть необхідне для самозбереження почуття міри.
Гадаю, країна опинилася у кризі не під впливом якоїсь руйнівної ідеї, а через панування банального безідейного розкрадання. Хто б і що б не проголошував — діяв лише задля власного зиску. Таким діячам лише на користь усі ці війни пам’ятників — як громовідвід, як ілюзія реальних дій із вдосконалення державного ладу. Невже українцям бракує мудрості не вестися на цю явну фальшивку? Невже у війні з мертвими вони сподіваються вибороти краще життя?
«Тим, хто загинув за Бога та Іспанію» — девіз величного меморіалу «Долина полеглих». Тут поховані бійці громадянської війни 1936—1939 років — ті, що билися по різні боки її фронту. Ідея такого посмертного примирення належала диктатору Франко. Він визнав за потрібне підкреслити, що «за Бога та Іспанію» віддавали життя не лише його прибічники, а й ворожі йому комуністи з анархістами, котрі до того ж були затятими безбожниками.
Загалом далеко не всі схильні вірити у щирість тих примиренних заяв каудильйо. Кажуть, просто хотів собі облаштувати гарну усипальницю.
Але ж ми не на диктаторів рівняємося. Чому б нам щиро не визнати, що співгромадянин з іншими поглядами та вподобаннями не конче є ворогом? І поваги заслуговує одне вже бажання прислужитися загальному благу — навіть коли він уявляє його по-іншому.
Бо, сказати по правді, комінтернівський меморіал Небесній Сотні у мене одразу викликав якісь двоїсті почуття. З одного боку, так, люди, що віддали життя за краще майбутнє країни, безумовно заслуговують на вшанування. І те, що з-поміж них не було одеситів, — тут не контраргумент.
Але — кілька слів про Комінтернівське. Центр приміського та приморського водночас району. А це дуже золота земля і дуже великі гроші, що крутяться довкола неї. А в нас де гроші — там корупція. В новинах доволі регулярно з’являються повідомлення про земельні зловживання місцевих чиновників, у тім числі — доведені та оцінені прокуратурою.
У такому контексті заручитися симпатіями центральної влади дуже не зайве — ну от хоча б спорудивши своєчасний пам’ятник. 2007-го, коли президент Ющенко підняв тему Голодомору 1932—1933 років, тут створили чи не найбільший у країні меморіал невинно замученим українцям. Частиною цього меморіалу став і нещодавно споруджений пам’ятник Небесній Сотні. Дуже не хотілося би бачити у цих справді доречних пам’ятках якісь прояви звичайної політичної кон’юнктури. Не думаю, що такі мотиви припали б до душі героям Небесної Сотні.