Коли у своїх Сумах проходжу повз один із сусідніх будинків, неодмінно звертаю увагу на меморіальну дошку, присвячену Олексію Бересту — учаснику встановлення прапора Перемоги над фашистським рейхстагом навесні 1945 року, уродженцю Сумщини. Незважаючи на будь-яку пору року, тут завжди лежать букети живих квітів. Ось і цими днями побачив жмутик вербових котиків, що так гармоніювали із сірим фоном дошки.
Такий вияв уваги і поваги до подвигу видатного земляка цілком умотивований і закономірний. Більше того, в обласному центрі є ще кілька меморіальних знаків, які вшановують заслуги тих, хто своїм життям слугує зразком для нових поколінь. Серед них — Герої Радянського Союзу, почесний громадянин Сум, діячі культури, історичні постаті.
Та ось проблема: за останні кілька років ледь не пошестю стало встановлення меморіальних дощок громадськими об’єднаннями, товариствами, організаціями, навіть окремими ентузіастами чи родичами-друзями, з яких ініціатива не просто струменіє, а б’є невідпорним фонтаном. Проходячи, наприклад, центральною вулицею міста — Соборною (та й не тільки нею), можна помітити, що на фасадах кількох будинків виблискують свіжою фарбою по кілька новеньких «виробів». На честь кого чи чого установлені? Не можна сказати, що люди — випадкові, а події — третьорядні. Але в той же час як мінімум у 90% випадків така форма вшанування явно гіпертрофована і покладена під збільшувальне скло.
Як повідомили в управлінні архітектури міста, подібна самодіяльність уже набирає обрисів «дошкоманії» і тримати її під контролем стає практично неможливо. Адже, відповідно до чинного законодавства, ініціатори повинні надавати відповідні документи (історичні довідки, матеріали, спомини очевидців тощо), аби мотивувати необхідність встановлення тієї чи тієї дошки.
Коли про це заходить мова, вони, як правило, умить задкують за поріг, а через певний час дають знати про себе уже… встановленою дошкою. А що робити з нею? Просити комунальників, аби ті збивали молотком чи стамескою? Але ж потім на стіні будуть зяяти як мінімум чотири отвори та й сама ділянка матиме непривабливий вигляд. Відтак ті, у кого сверблять руки до подібного заняття, збагнули, що ніхто не буде знімати надійно «прицвяховану» дошку.
Сьогодні історики, краєзнавці, ті, хто не байдужий до життя міста, стверджують: якщо дощані справи пустити на самоплив, то обласний центр має всі шанси через кілька років одержати фасади, суціль укриті історичними прямокутниками, квадратами і овалами (тут уже хто на що спроможеться, бо не йдеться навіть про мінімальний архітектурний контроль).
Та річ не тільки в цьому. Городяни і гості замість того, щоб мати справжні історичні орієнтири, насправді ітимуть услід за такими собі cусаніними, що заводитимуть населення в якісь псевдоісторичні хащі. Наочна ілюстрація цьому — недавня ініціатива встановити на одному з будинків меморіальну дошку на честь кількох правозахисників-дисидентів, які нібито боролися з комуністичним режимом у 60-х роках. Усе б і нічого, якби не одна обставина. Серед запропонованих «дисидентів» один багато років успішно очолював партійну організацію трудового колективу, в якому працював, інший мешкав в елітному будинку обкому партії, сповна користувався компартійними пільгами і за життя жодного разу не був звинувачений у партійній неблагонадійності. Щоправда, інші двоє і справді були засуджені на короткі терміни ув’язнення, але за зовсім іншою — неполітичною — статтею (про той гучний процес у 60-х добре знають представники старшого покоління сумчан). І сьогодні раптом виявляється, що то були борці з комуністичним режимом? Смішно? Печально? Аморально?
Авжеж. Але й прикро, що у декого відмовляють гальма совісті і порядності, без яких ми ніколи не матимемо своєї історії.