На Прикарпатті в гуцульському селі від зовсім не чарівного ножа загинув 82-річний мольфар. Принаймні так він себе називав, хоч, за переказами, мольфара — людину з надлюдськими можливостями не так просто вбити навіть з вогнепальної зброї. Тепер їх насіялось, як грибів після дощу. Благодатний грунт — труднощі, яких зазнаємо на зламах епох і цінностей, які найгостріше проходять через наші душі.
Тільки на Івано-Франківщині чи не в кожному третьому селі — на Яремчанщині, Косівщині, Городенківщині, Верховинщині, Коломийщині — свої примівники, ворожбити і цілителі. Лжецілительство особливо небезпечне, коли такий фантазер чи просто хитрий чоловік, увірувавши сам у себе, (часом хворій людині не його метафізика, а віра допомагає), береться лікувати всіх від усього. В народі ж кажуть: мудрий знає, скільки він ще не знає, а не такий упевнений, що знає все, особливо тоді, коли йому з різних причин надає великої уваги преса.
Цей був розкручений чи не найпотужніше. Приваблював своєю екзотичністю — вбрання, характер, природна метикуватість і мистецький талант. Із середньою освітою, без жодної медичної, був природженим психологом, майстерно від Бога грав на сопілці і дримбі, 40 років керував народним ансамблем дримбарів, за що удостоївся особистого візиту високого чиновника та звання заслуженого працівника культури.
Люди, особливо ті, що прибували здалека, в своїй біді й безвиході вірили чуткам і прописаним легендам. Ніби й невинно: «мольфар лікує дримбою», «заслужений мольфар», одні заголовки чого варті! А людина в біді шукає те, що понад звичайне, пропускаючи фігуральність висловлювань — не заслужений музика, а всемогутній ворожбит. Все б нічого, якби не йшлося про людське здоров’я і, як бачимо, життя.
До нього йшли з різних кутків України. Односельчани ставилися до цього і до нього поблажливо: «Скільки ж то раз село повінь заливала, і хмари його ну ніяк не слухалися, як у свій час і красуня-дружина. То як може приворожити іншим?» Гуцули від своїх батьків і дідів знають: мольфари в горах народжуються, можливо, раз на століття, об них не спіткнешся у кожному третьому чи шостому селі. Тож захворівши, поспішали в лікарню, а не на правий берег Чорного Черемошу.
Я мала нагоду зустрітися з ним понад півтора десятка літ тому, коли чудотворство, ворожбитство і цілительство ставало на старт. Поспілкувавшись, написала не ту статтю, за якою їхала, а про його творчу непересічність, цікавого музику і майстра, який умів так зробити інструмент, щоб коливання металевого миндика дримби створювало потужні вібрації, а звуки пробуджували енергію дерева і металу, впливаючи на чутливу душу, може, й допомогали їй у різні, навіть критичні моменти. І це часом помічне без надприродних сил і метафізики Карпат, яку він для самоутвердження любив приписувати. Зробив це за інерцією і у 82 собі на лихо перед 33-річним прагматиком, не зумівши як психолог визначити, хто перед ним. Вселяти віру треба теж з царем у серці й голові, щоб не обернулося помстою за втрачену віру, невиправдані надії ,час, здоров’я, близьку людину, кошти.
Виправдовувати все тим, що кожен має свободу і право вибору, виглядає на зручну ширму, за яку ховають бездіяльність ті державні служби й органи, які мали б навести лад у сфері медичних послуг і в правилах гри «мольфарів», ЗМІ та їх пацієнтів, щоб це навіювання і «метафізика» не переходили межі від смішного до трагічного.
За шість кілометрів від села, де проживав загиблий, через кілька годин міліція затримала, за їх інформацією, колишнього пацієнта пенітенціарного і психо-неврологічного закладу, мешканця Львівщини. З мотивами вчинку навіть такої людини розібратися складніше, та й чи вигідно? Про мертвих — або добре, або нічого. Може, і правильно, якби не залишалися зі своїми проблемами тисячі живих, яких чекає завтрашній день, заради якого треба зробити предметні висновки і зміни.