ВТРАТА
Гине озеро-легенда, яке надихнуло Лесю Українку на створення безсмертної драми-феєрії
«Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галява з плакучою березою і великим прастарим дубом. Галява скраю переходить у куп’я та очерети, а в одному місці в яро-зелену драговину — то береги лісового озера, що утворилося з лісового струмка. Струмок той вибігає з гущавини лісу, впадає в озеро, потім, по другім боці озера, знов витікає і губиться в хащах. Саме озеро тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посередині.
Місцина вся дика, таємнича, але не понура — повна ніжної, задумливої поліської краси».
Таким 1884 р. побачила Нечимне юна Леся Українка, коли з матір’ю, братом Михайлом і сестрою Ольгою гостювала у Лева Скулинського. Пізніше Ольга Косач-Кривинюк згадувала: «На сіні ми ночували, тоді були місячні ночі і Леся навіть уночі мала перед очима той краєвид з «Лісової пісні», який був би найдосконалішою декорацією до неї. У дядька Лева ми пробули три дні і дві ночі, ходили скрізь лісом, коло озера. Дядько Лев не палив у хаті, а клав вогнище надворі, там і варив страву, там і грівся вночі. Коло вогнища почули ми багато-багато оповідань про той ліс, про озеро, про всяку «силу» лісову, водяну, польову...»
Де ти, «повне, в зелених берегах»?
«Місце, де стояла хата дядька Лева» — табличка з таким написом нагадує нині про хижку та ще клуню з трьома стінами. На просторій галявині всіх, хто приходить сюди, зустрічають… Мавка, Лукаш, потерчата — вирізьблені з дерева персонажі «Лісової пісні». А де «великий прастарий дуб» — той самий, «що стільки бачив наших рад і танців, і лісових великих таємниць»? Віджив своє, натомість росте молодший — з його жолудя. Збереглася Лесина криниця. А озеро, до якого бігала з небожем дядька Лева Ярмилом, те озеро, в якому прототип Лукаша ловив кловнею рибу та раків, де возив її у човні, вчив робити з очерету сопілки, грати на них? Де воно — «повне, в зелених берегах, як у рутвянім вінку»?
До Нечимного вже треба йти довгою кладкою — від своїх колишніх берегів відступило метрів на півтораста. Чистого плеса не видко, а з місточка, яким закінчується кладка, виблискують на сонці лише окремі плямки.
— Тепер озеро повне хіба що рідкого мулу, — каже Іван Ющик, мешканець села Скулин, звідки родом і Лесин герой дядько Лев. — У ньому вже давно ніхто не купається. Я востаннє плавав років сорок тому, щоправда, через отой мул і тоді не можна було пірнати. Зв’яжеш було докупи три жердини, а твердого дна не дістанеш, утопляться в багні. Від того, мабуть, і назва Нечимне — нічим не зміряне.
Такий вигляд сьогодні має легендарне озеро
…«Чого ж ти зупинився?» — звертався дядько Лев до Лукаша. «Тут не можна зайти по рибу. Мулко вельми, грузько».
Ще наприкінці позаминулого сторіччя поетеса помітила негаразди зі здоров’ям озера. Але недуга тоді проявлялася лише в окремих місцях. Сьогодні ж усе воно хворе, смертельно хворе. Якщо 35 років тому, за даними облуправління водного господарства, площа голубого дзеркала становила 7,5 га, то тепер — соток 20-30. Від знаменитої перлини залишилася сота (!) часточка того, що було. Вже найближчим часом колиска «Лісової пісні» може зникнути з лиця землі.
А до озера не заростає народна стежина, ідуть і їдуть шанувальники таланту великої поетеси, поціновувачі «ніжної, задумливої поліської краси». Надто побільшало туристів відтоді, як в урочищі відновили будинок колишнього лісового кордону й відкрили музей «Лісової пісні» — філію Колодяжненського музею Лесі. До озера проклали дорогу з твердим покриттям, облаштували навколо територію, місця для відпочинку. Справжнє паломництво сюди в ці дні, ювілейні для «Лісової пісні»!
У листі до А.Кримського від 14.10.1911 р. Леся писала: «…Я не згадую лихом волинських лісів. Сього літа, згадавши про них, написала драму-феєрію на честь їм, і вона дала мені багато радощів…» В іншому листі з Кутаїсі — від 27.10.1911 р. до сестри Ольги — поетеса так згадувала напружену роботу над «Лісовою піснею»: «Писала її дуже недовго, 10-12 днів, і не писати ніяк не могла, бо такий уже був переможний настрій…»
Неважко уявити, з яким настроєм сьогодні повертаються з Нечимного ті, хто приїздить вклонитися святині. Не до одного, мабуть, після тієї подорожі приходять Лесині рядки:
«І все-таки до тебе
думка лине,
Мій занапащений,
нещасний краю!
У мулі паперотворчості
— Свого часу, у 80-ті роки минулого сторіччя, — розповів сільський голова Скулина Петро Рудень, — керівництво місцевого осередку УТМР наказало єгереві висіяти на мілководді дикий далекосхідний рис. Мотив — «щоб трималася качка». Їм, бачте, не вистачало вгодованого птаства, аби палити по ньому з усіх стволів. Екзотичні зерна знайшли для себе благодатний мул і вже наступної весни проросли крізь тонкий шар води. Через десяток років чужорідна рослина захопила весь простір озера. Кукурудза в селян сьогодні нижчою росте, ніж вимахує за сезон рис.
Боротьбу за озеро волиняни почали 2004 р. Найбільше перейнялися його недугами мешканці довколишніх сіл Скулина, Білина, інших. Петро Рудень показав мені копію листа, з яким звернулися поліщуки до тодішніх очільників Мінекології з «уклінним проханням» посприяти відновленню Нечимного. Забила на сполох місцева й столична преса. Відгукнулися на голос тривоги меліоратори — наступного року вже прямо на березі озера відбулося виїзне засідання науково-технічної ради Держводгоспу України, на якому обговорювали ТЕО майбутнього робочого проекту. Про те, як слід рятувати Нечимне, доповідав головний інженер «Волиньводпроекту» Василь Шах. На думку спеціалістів інституту, поглиблювати озеро слід у межах існуючої берегової лінії до чотирьох метрів за допомогою земснаряда. Беручи до уваги продуктивність машини, роботи розраховували на 2,5 року. Але…
На календарі — 2011-й, а там і кінь не валявся. Що ж трапилося, чому забуксувала благородна справа? ТЕО відновлення водного режиму озера не затвердило тоді Мінекології. Мотив відмови: це об’єкт природно-заповідного фонду. Облводгоспу довелося майже рік витратити на погодження проекту з різними інстанціями (зібрали понад 40 дозволів!) — і все ж таки добилися внесення необхідних змін у Положення про заказник Нечимне. «Державна служба заповідної справи не заперечує проти проведення на озері днопоглиблювальних робіт з метою викорінення чужорідного рису, відновлення попередніх гідрологічних характеристик озера, місцевої флори та фауни» — така відповідь надійшла з міністерства. Отже, перемога? Можна приступати до очищення озера? Та недовго музика грала: зі столиці спускають новий циркуляр. І почалося нове ходіння по колу, нове борсання в мулі паперотворчості замість того, аби той мул добувати. Поки все владнали з паперами, назріла економічна криза. Все завмерло.
«Оглянься, подивись, яке тут свято!»
Нинішній екологічний стан дорогого для кожного свідомого українця куточка викликає неабияку тривогу. Треба відновити замулену красу, повернути борг голубій перлині, чиї груди придавило мулом, чиє дихання перехопило водоростями. Мертвим капіталом лежить в озері сапропель — уся чаша заповнена диво-добривом, яке, за висновками вчених, можна вносити на поля. Для навколишніх господарств відкрилася б прекрасна перспектива мати гарантоване джерело родючості. Адже не секрет, що повсюди різко скоротилося поголів’я худоби, отже ресурсів органіки для підтримання бездефіцитного балансу гумусу в грунтах катастрофічно не вистачає. Отут і міг би врятувати становище сапропель. Те, що він збагачує грунт різними поживними речовинами, — це так. Але ще й робить його вологомісткішим, нейтралізує кислотність, гасить ерозійні процеси, до того ж у ньому зростають запаси гумусу: тонна мулу формує 60-70 кг його. Намивши на певну ділянку, різко збільшили б кількість мікроорганізмів, отож значно активізувався б процес ∂рунтоутворення, земля дихала б на повну силу, живила б сама себе. Намивши навіть на найбідніше поле, ми допомогли б природі створити якісно новий орний шар — родючий. А виступити співавтором природи у творенні найвеличнішого скарбу землі — хіба може бути то чесніше і відповідальніше завдання? Як і в тому, щоб очистити озеро-легенду, повернути людям дзеркальне плесо, повернути красу. Нечимне стало б взірцем для інших озер, які тихо вмирають, перетворюючись на болота. Лише на Волині таких десятки, а в них запасів сапропелю, за даними геологів, близько 75 млн (!) тонн. От де криниця родючості, але про те ми поговоримо іншим разом.
Відродити Нечимне можна і ще не пізно, впевнені фахівці. Та й не такі вже великі кошти в межах держави потрібні для цього, хоча, даруйте, відтворення культурної, історичної, екологічної пам’ятки нації, її святині варте будь-яких грошей. А ще ж могло б Мінекології виділити дещицю з позабюджетного фонду охорони природи. Могла б і громадськість потурбуватись про створення добровільної організації на зразок фонду порятунку перлини… Слово за вами, екологи, аграрії, меліоратори, лісівники, бізнесмени, члени грошовитих партій і безпартійні — всі ті, кому не байдужа доля унікального куточка, хто бажав би, щоб і внуки-правнуки могли доторкнутися до «Лісової пісні» та повторити услід за Лесиним героєм Лісовиком: «Оглянься, подивись, яке тут свято!»
Подаруймо ж свято — природі, собі, нащадкам. «Урядовий кур’єр» готовий виступити інформаційним спонсором відродження Нечимного.
Озеро Лукаша і Мавки має вічно жити!
ТОЧКА ЗОРУ
Наш обов’язок —врятувати Нечимне
Анатолій ЯЦИК,
академік НААН України, директор УкрНДІ
водогосподарсько-екологічних проблем:
— Є питання, вирішення яких не можна відкладати на потім, бо це наша минувшина, наша пам’ять про особистостей, геніїв народу, котрі створювали позитивний імідж України на кожному етапі її розвитку. Зберегти пам’ять про них, а також місця, де народились, перебували, творили, — наше завдання і обов’язок.
На Волині таким місцем є озеро Нечимне, на берегах якого Леся Українка черпала натхнення для написання «Лісової пісні». На прохання широкої громадськості, шанувальників творчості поетеси ще 1980 р. на базі озера та прилеглої території було створено ландшафтний заказник загальнодержавного значення «Нечимне» площею 40 гектарів.
У природі, як і в суспільстві, з часом усе змінюється й не завжди на краще, тому потребує людської допомоги. За роки, що минули, озеро фактично зникло, заросло диким рисом, чагарниками.
У рік відзначення 140-річчя з дня народження Лесі Українки та 100-річчя написання «Лісової пісні» підтримую ідею відновлення унікального куточка країни, пов’язаного з іменем всесвітньо відомої поетеси. Для цього ще 2007 р. було завершено розробку потрібної проектно-кошторисної документації. У 2007-2009 роках розпочали підготовчі роботи до розчищення водойми, але виконали трохи більше чотирьох відсотків від передбаченого. Торік їх узагалі призупинили.
Коштів завжди не вистачатиме, але є пріоритети в розвитку людської спільноти, які часто стоять попереду матеріального задоволення.
Лише той народ, який пам’ятає свою минувшину, має майбутнє.