В Україні ґрунти визначено як основне національне багатство. Вони перебувають під особливою охороною держави. Проте нинішній стан одного з найважливіших природних ресурсів країни волає про необхідність посилення контролю й відповідальності за їхнім використанням.

Пилові бурі й зниження врожаїв

За даними Полтавської філії «Інститут охорони ґрунтів України», вміст гумусу в ґрунтах Полтавщини нестримно зменшується. Загрозливих масштабів набувають деградаційні процеси на землях сільськогосподарського призначення.

Очільники новоутворених територіальних громад не завжди дослуховуються до думок селян, розорюють сінокоси, пасовища, луки, левади, позбавляючи їх можливості випасати худобу. Такі факти мали місце в Полтавському, Семенівському, Лубенському та інших районах.

Нещодавно депутат обласної ради Володимир Ярошенко розповів мені про колишнього військового, який розорав сінокісну ділянку. А коли Володимир Михайлович сказав йому, що цього робити не можна, чоловік обурився: «Що ти розумієш? Я тут буду добрі врожаї вирощувати». Це він так відповів потомственому хліборобу, фермеру, який розуміється у сільському господарстві. А через кілька днів сильний північно-східний вітер підняв потужну пилову бурю на цьому знівеченому масиві.

Видатні вчені світу б’ють на сполох: якщо тенденції споживацького ставлення до природних ресурсів збережуться, то вже через 20—30 років можна очікувати на продовольчу й екологічну катастрофу.

Колишній керівник Полтавщини, автор експерименту з впровадження безплужного ґрунтозахисного землеробства Федір Моргун казав, щоб врятувати Батьківщину від посух і пустель, зберегти здоров’я нації, ріки й озера, у найближчі 20—30 років треба засадити лісами 10—12 мільйонів гектарів, всіляко оберігати цілинні, степові ділянки та луки. Пророчі слова… Та не так відбувається сьогодні. На жаль, вирубують ліси, знищують польові лісосмуги, призупинено будівництво протиерозійних гідротехнічних споруд. А вирубуючи ліси, забудовуючи береги річок, люди копають яму собі й нащадкам.

Через посуху у 2020 році врожаї сільськогосподарських культур зменшилися на 10%. Втрати озимих у Лісостепу становили від 10 до 30%, у Степу та на півдні — до 50%. Тоді погано вродили картопля, буряки, морква. Цю проблему треба якось розв’язувати. І в першу чергу необхідно розвивати аграрне виробництво в гармонії із законами природи.

А до ґрунтів взагалі треба ставитися, як до живої істоти. Саме так працюють у ПП «Агроекологія» Шишацького району. Там вважають, що ґрунт — це не просто механічна суміш певних речовин, які слугують субстратом для закріплення кореневої системи рослин і дають їй поживу. Це середовище, в якому живуть мільярди різних бактерій, грибів, одноклітинних рослинних організмів, черв’яків, комах. На одному гектарі поля у верхньому 5—10-сантиметровому шарі ґрунту міститься в середньому пів тонни цих живих організмів або ґрунтової біоти. Завдяки цим організмам у ґрунті відбуваються біохімічні процеси, у підсумку створюється гумус — речовина, яка забезпечує і визначає родючість. За роки роботи за системою органічного землеробства кількість гумусу в ґрунті збільшилася в межах 0,53—1,57.

У верхньому шарі ґрунту міститься в середньому пів тонни живих організмів біоти. Завдяки цим організмам у ґрунті відбуваються біохімічні процеси, у підсумку створюється гумус — речовина, яка забезпечує і визначає родючість.

Не думай зверхньо про дрібноту

Ґрунтові мікроорганізми допомагають рослинам засвоювати необхідні елементи живлення. Крім того, біота поліпшує структуру ґрунту. Живий ґрунт розв’язує й іншу глобальну проблему — поглинає парникові гази, сповільнюючи зростання температури на планеті. Якісні ґрунти допомагають нам протистояти глобальному потеплінню з усіма його ризиками — посухами, пиловими бурями, опустелюванням. Фахівці «Агроекології» розуміють: якщо ґрунт живий, то його, як будь-яку істоту, потрібно забезпечувати їжею. За влучним висловом засновника господарства Героя Соціалістичної Праці, Героя України Семена Антонця: «Біота — це великий бик, і його треба годувати. Вирощуючи урожай, нам потрібно весь час думати: а що та біота їстиме?». Тому в «Агроекології» вживають комплекс заходів, спрямованих на збагачення ґрунту органічною речовиною за рахунок широкого застосування сидератів (зелених добрив), використання гною, насичення сівозмін багаторічними бобовими травами (еспарцет, люцерна).

Утримуючи шеститисячне поголів’я великої рогатої худоби, в господарстві щорічно одержують понад 72 тисячі тонни гною. Підстилковий гній закладають у кагати. Період розкладання до перегною за такою технологією зазвичай тривав до трьох років. За цей час під впливом опадів і вітру втрачалася велика кількість поживних речовин, особливо азоту, залишалася велика кількість насіння бур’янів. Розміщення гною потребувало великих площ, для його обробки використовували багато технічних засобів. Протягом багатьох років проводили експерименти з переробки гною. Наприклад, згортали два сусідні кагати в один, при цьому розкладання органічної речовини прискорювалося, скорочувався час одержання перегною.

Тоді почали застосовувати свою технологію його компостування. Відомо, що коли гній складено в кагати, то розкладання органічної речовини відбувається завдяки діяльності анаеробних бактерій. Якщо гній насичити киснем і зволожувати, аеробні процеси активізуються. Проте виявилося, що коли кагатів гною багато, а відстань від них до джерел водопостачання велика, возити воду на місце компостування економічно затратно. Потрібного рівня вологи почали досягали, змішуючи перед компостуванням рідкий і підстилковий гній у певних пропорціях.

Технологія виробництва компосту потребує використання спеціального агрегату, так званого аератора, який перемішує органічну масу й насичує її киснем. Вибрали причіпний аератор, який справляється з наявними обсягами органіки, агрегатується з будь-яким трактором відповідної потужності. Він простий в експлуатації і водночас дешевший, ніж самохідні аналоги. Протягом дозрівання кагати перебуртовують 4—5 разів, що дає можливість контролювати всі процеси, які відбуваються під впливом кисню. Готовий компост згортають у великі купи, в яких добриво зберігається до внесення на поля.

Органічний, отже живий!

— Така технологія, — розповідає головний агроном господарства Сергій Козін, — має багато переваг. Перш за все, час отримання готового добрива (компосту) скорочується з трьох років до двох — шести місяців, залежно від пори року. Під впливом кисню активізується діяльність аеробних бактерій, що сприяє переведенню малодоступних форм азоту, фосфору, калію, що містяться в гноєві, у легко засвоювані рослинами форми. Аеробні процеси сприяють також підвищенню температури в бурті до 70°С. Це призводить до загибелі патогенних мікроорганізмів, а насіння багатьох бур’янів втрачає схожість. На відміну від перегною, компост концентрованіше добриво — на одиницю маси в ньому міститься в кілька разів більше поживних речовин. Застосування компосту дає можливість ефективніше використовувати техніку, пальне, робочий час, удобрювати поля на більших відстанях від ферм. Компост вносимо з розрахунку 20—30 тонн на гектар, а це приблизно втричі-вп’ятеро менше, ніж перегною. Для внесення використовуємо розкидач, який рівномірно розподіляє компост на ширину до 15 метрів. Це зменшує кількість проходів техніки по полю і зменшує його ущільнення. Компост вносимо після культур, які потребують більше поживних речовин і виснажують ґрунт. Це соняшник, ріпак, льон. Вносимо компост на одному і тому самому полі в середньому раз на 4—5 років.

За словами Сергія Козіна, в інтенсивному землеробстві мінеральні добрива вносять перед або під час сівби сільськогосподарських культур, щоб забезпечити їх всіма елементами живлення. В «Агроекології» технологія внесення компосту передбачає живлення, насамперед ґрунту для відтворення його родючості і створення необхідних умов для росту і розвитку рослин.

Він зазначив, що разом з компостом у ґрунт потрапляє велика кількість мікроорганізмів. Вони продовжують працювати. Підвищувати родючість полів за рахунок насичення складу місцевого чорнозему легкодоступними для рослин поживними елементами. Такий ґрунт справді живий, здоровий. Він не потребує додаткового насичення хімічними елементами зі штучних добрив. У ньому немає умов для поширення патогенних мікроорганізмів, тож і рослини майже не хворіють.

На превеликий жаль, це господарство, мабуть, єдине в Україні, де так дбають про ґрунти. Цьогоріч на Полтавщині з наявних мільйона 700 тисяч гектарів орної землі засіяно кукурудзою на зерно 648 тисяч гектарів, соняшником — 384 тисячі, соєю — 120 тисяч гектарів. За даними наукових установ, після соняшнику потрібно не менше 3—5 років для відновлення запасів вологи в глибоких шарах ґрунту. Ігноруючи сівозміну, рекомендацію вчених, окремі орендарі засівають соняшником 40—60% площ орних земель. Це зумовлює засилля у його посівах вовчка, який значно знижує врожайність культури. А то й призводить до того, що вирощувати соняшник у деяких регіонах стає недоцільним. А дехто з аграріїв ратує за посів озимої пшениці після соняшнику, намагаючись довести, що він добрий попередник для озимини.

Непоправної шкоди ґрунтам завдає спалювання сухої рослинності, пожнивних решток на полях, очеретів на болотах.

Насамкінець.  Зважаючи на нинішній стан ґрунтів, зміни клімату, необхідно чітко виконувати рекомендовані науковцями заходи, що сприяють збереженню й ефективному використанню земель сільгосппризначення. І завжди пам’ятати, що справжні відповідальні аграрії тримають майбутнє всього світу у своїх руках. А наша роль у виробництві продуктів харчування не дає нам права руйнувати ґрунт і його біологічний, століттями створений, потенціал.

Микола ОПАРА,
кандидат сільгоспнаук,
заслужений працівник сільського господарства України,
для «Урядового кур’єра»