Високу, дуже високу ціну платить суспільство за коротку пам’ять. Цим активно користуються політики, які, прикриваючись гаслами про побудову держави, за її рахунок облаштовують рай для себе. Відтак маємо двопомісну громаду: на вершині — багатії, решта — знедолені й бідні. Спеціалісти (а це видно й без наукових досліджень) у підсумку констатують вимирання нації.
Одним із бар’єрів недопущення біди покликана бути медицина. На жаль, останні двадцять років кваліфікована і вчасна допомога — розкіш, якою можуть користуватись лише багатії. Візьмімо столицю.
— Направили мене в лікарню, — розповідав обурений пенсіонер, що завітав до редакції поділитись своїм горем. — А там одразу ж дають заповнити бланк з проханням прийняти від мене благодійний внесок. Розумієте: голому пропонують віддати останню сорочку! Роздягати починають при здачі аналізів — кожного разу треба платити сто гривень. Не внесеш до каси — ніхто з тобою навіть говорити не буде. Потім слід купувати вату, спирт, шприци, всі ліки, рекомендовані лікарем.
Якщо ж операція, один куплене не донесеш. Де гроші на все брати? Скільки з мене можна знущатись під гаслом, що Конституція гарантує безплатне медичне обслуговування? Чому благодійниками змушують ставати знедолених, а не тих, хто забрав у нас заводи, фабрики, надра? Кажуть, держава бідна. Двадцять років тому була багата — куди все поділось?!
— Раніше, — міркують у селах, — заробленого в колгоспі вистачало на зарплату працівникам, на розрахунки з державою і утримання соціально-культурної та медичної інфраструктури населених пунктів. Земля залишилась та ж сама. Її засівають, збирають урожай. Нам повідомляють про нечуваний раніше експорт зерна. Хто ж користується прибутками?..
Справді, що це за ефективні власники (а саме так називали тих, хто прибирав до рук народне добро) господарюють у державі, якщо економіка спроможна підтримувати лише вимирання нації? Мабуть, саме з цього запитання слід розпочинати планування медичної реформи. Тоді й знайдеться відповідь, де брати кошти.
І ще одне. Пацієнти медичних закладів звернули увагу, що у відомчих лікарнях порядку і уваги до хворих більше. За приклад ставлять міліцейські госпіталі, лікарні Укрзалізниці і роблять висновок: там керівники більше рахуються зі своїми працівниками, тому хворі не застилають лікарняне ліжко простирадлом, принесеним з дому.
— Я у відчаї, — завершив свою розповідь пенсіонер. — Наступного тижня знову треба йти в лікарню. Де гроші брати? От і чекаю, коли якась партія покличе стояти на вулиці на її підтримку. Все одно, хто зватиме, аби заплатили. Стоятиму й повторюватиму давнє-давнє прислів’я: «Чого дурні? Бо бідні»…