Цього року Закарпаття потужно рушило вперед у завоюванні прихильності українських відпочивальників, обійшовши навіть завжди стабільні щодо цього сусідні області-конкуренти. Майже один мільйон туристів відвідали регіон, де клімат упродовж року на сім градусів вищий, ніж у Криму, але в зимових горах без лиж не обійтися. Навіть коли снігу ніде немає — на відомому Драгобраті він обов’язково ляже. Такий славен можна довго співати не тільки цій землі, а й її жителям, бо, наприклад, та неймовірна кількість фестивалів, які постійно щось демонструють, — місцеві кажуть, їх 365 на рік — вже рукотворне диво. Цей показник, зокрема, свідчить про певну стабільність у розвитку туристичної галузі, бо природа може й вибрик якийсь учинити, а фахово створені принади поступово й нарощували той мільйон. Який, до речі, ще треба утримати, передовсім запропонувавши відпочивальникам нові емоційні відкриття, небуденне в буденному. Ці пафосні слова мають стосуватися і такого безликого, але надзвичайно важливого слова «інфраструктура», без якого туристична галузь не зможе успішно існувати.
Чи готова нині область надати якісний сервіс усім своїм гостям? Чи не будуть обділені увагою ті, в яких вміст гаманця не надто співмірний з вартістю нинішнього життя, і водночас ті, для яких такої проблеми не існує?
Попри загальний брак інвестиційних проектів і у країні, і в області, такі приклади на Закарпатті є. Більше того, створюються або осучаснюються вони не нашвидкуруч, аби хутчіш повернути вкладене, а на перспективу, з вірою в добре майбутнє краю, маючи на меті додати креативних штрихів до його туристичного бренда.
Серед обновок і нещодавно відкритий перший в Ужгороді й області концептуальний готель «Емігранд», який присвятили творчості ще зовсім маловідомого в Україні Андрія Варголи, зате добре знаного в світі американського митця Енді Воргола — культової постаті в історії сучасного мистецтва: художника, скульптора, дизайнера, кінорежисера, видавця, одного із засновників поп-арту, що залишив по собі величезний творчий спадок і ще за життя став легендою. Віднині нова яскрава споруда нагадуватиме і співвітчизникам, і гостям, що він — українець. Тож не дивно, що побачити зроблене прийшли очільники області та міста.
ПРЯМА МОВА
«До нас приїхало найбільше відпочивальників»
Геннадій МОСКАЛЬ,
голова Закарпатської облдержадміністрації:
— Приємно, що творчості Андрія присвячено готель, який, поза сумнівом, став окрасою Ужгорода. Варгола з лемківської родини, рідне село його батьків нині на території Словаччини. Там є гарний музей, в ньому чимало присвячено Україні. Ми хочемо зробити виставку робіт Андрія. Впевнений, враховуючи постійний наплив туристів до нас, це ім’я, як і багатьох інших закарпатців, які виїхали з рідної землі і стали знаменитостями, отримають тут нове життя.
Якщо раніше ми їхали в Чехію, Словаччину, Угорщину, Румунію, то нині почався зворотний процес завдяки значно кращим туристичним послугам. Й економічно туристам дуже вигідно — такого повноцінного відпочинку в інших країнах вони собі дозволити не можуть. Це, а також сплеск внутрішнього туризму має підштовхнути інвесторів до реалізації нових проектів, розрахованих на всі категорії туристів.
Держава теж за можливості докладає зусиль. Відомо, що до нашої перлини Синевирського озера не було дороги. Всі водії проклинали той напрямок. Коли зробили — кількість туристів збільшилася в десять разів. Наступного року отримаємо кошти на відбудову унікального Музею сплаву і лісу, здається, подібний є тільки в Канаді. А який інтерес у туристів до першого у країні заказника, куди звозять ведмедів, вилучених у власників за жорстоке поводження з ними. Його треба розширювати, бо вже немає куди дівати тварин. Робимо й лісові дороги між районами, щоб туристи не об’їжджали по
Повертаємось у минуле. Емоційно
Цікаво, що були охочі на місці готелю побудувати черговий бізнес-центр. Тобто, як і раніше, у своєрідному спортивному центрі міста, привабливості якому надає річка з мальовничою набережною-алеєю, і кави ніде було б випити батькам, які очікують на своїх олімпійців, ні зручно зупинитися тим, хто приїжджає на змагання. Тепер їм свої послуги запропонує рестобар (готель привчає відвідувачів до багатьох нових словотворів), який теж має свою концепцію — чотири кухні. Підґрунтям цього стало те, що Закарпаття має багато кордонів, тож міграція тут не чуже слово. Дуже багато закарпатців переїхали передовсім в Америку й Ізраїль, тому кухні цих країн — ключові. Є й італійська, бо там велика діаспора і, зрозуміло, закарпатська, яка всі об’єднує.
Авторам ідеї вдалося створити арт-готель як суцільну емоцію, з перших кроків занурити гостей в атмосферу поп-арту. І, справді, переступаєш поріг будь-якого з 24 номерів чуєш відомі й невідомі, але однаково приємні мелодії 1960-70-80-х років. А неповторної аури всім кімнатам додають малюнки на стіні — копії робіт Роя Ліхтенштейна або Енді Воргола.
Також на рівні емоцій приходить розуміння, скількох своїх синів і дочок ця земля викреслила зі своєї пам’яті, бо були часи, коли її історія починалася тільки з 1945-го. Нині, у пору відмови від амнезії, ми поволі починаємо звикати, що вони — наші. І є тими зв’язковими, які об’єднують нас з усім великим світом.
Андрій Варгола народився в американському Піттсбурзі, щонеділі ходив на службу, а коли після смерті відкрили двері однієї з кімнат його квартири, то перше, що побачили на стіні, — вишитий українською мовою «Отче Наш». Що надихало його жити і творити? Мабуть, ті емоції, які передаються з молоком матері і ховаються глибоко в серці.
У глибині букового лісу
Не менш вдалим прикладом поєднання минулого з сучасним стала і культурно-історична пам’ятка Парк Шенборн. Він розмістився в урочищі Воєводино, по сусідству з туристичним комплексом, який майже 20 років не втрачає популярності серед відпочивальників. Однак нинішній час не терпить безликості, а атмосфера чарівного Воєводина, розташованого посеред букового лісу, підказала визначення — це здоровий відпочинок родини. Адже ми мало розмовляємо вдома, просто не вистачає часу. Тому тут створено всі умови для родинного спілкування.
У тому числі й гуляючи парком — просто для насолоди споглядання численних принад або тривалих оздоровчих мандрівок теренкурами, або з екскурсоводом — тут зібрана вся історія українського Закарпаття, яка тісно переплетена з долею аристократичної родини Шенборнів.
Одразу на вході занурюємося в епоху Австро-Угорщини, до складу якої входило Закарпаття. Обабіч вхідних воріт, наче справжні, застигли солдати Інсбрукського і Дебреценівського полків, які стояли на цій території. Місцевим жителям не довіряли, бо ті завжди повстання якісь піднімали, тому закарпатці служили в Італії.
Та сама брама нагадує часи, коли Європа суціль захопилася всілякими астрологіями і нумерологіями. Її вінчає 12 шпилів, що символізують 12 місяців, вздовж алеї розмістилися 24 ліхтарі-години в добі, ще сім нагадують про кількість днів у тижні, а 12 невеличких мостиків відповідають знакам зодіаку. Лавок тут не мало й не багато, а 22, і на них встановлено герби тих держав, у складі яких перебувало Закарпаття. Зрозуміло, це не повний перелік усієї математики, до того ж усі приклади нумерології виготовлені так майстерно, що ними передовсім милуєшся, не надаючи значення підрахункам.
А ось озеро в центрі парку розповідає таку історію. Заселення тутешніх гір відбувалося дуже складно — річки під час повеней зносили все на своєму шляху. Тому коли сюди прийшли німці, вони навчили горян робити польдерні системи — перегороджували потічки, утворюючи штучні озера, які рятували нижні села від паводків і селевих потоків. У часи Шенборнів ці зони почали укріплювати й облагороджувати. На цьому місці раніше теж було озеро, яке стало болотом. До того ж тут пронісся буревій і все було остаточно знищено. На запитання авторів парку, що тут було раніше, місцеві згадали хіба що про яблуневий сад. Бо вони тут стали місцевими тільки після операції Вісла, не по своїй волі ставши переселенцями з Польщі. Тому місцеве населення історію знає із 1947 року. Ті, хто тут жив раніше, поїхали в Сибір або в інші світи. Добре, що залишили архіви. Така історія рідної землі засвоюється краще, ніж за сухим підручником. Тому тут часто можна побачити школярів, які приходять на екскурсію з учителями.
Нині в центрі озера є острів, який обрисами нагадує карту Австро-Угорської імперії. Посеред нього викладено 365 каменів і росте далматинська ялинка з Хорватії, бо це місце — прабатьківщина цього народу, який мігрував звідси в IV столітті. Теж треба пам’ятати.
Парк справді шедевральний, так що Шенборни мали б бути однозначно задоволеними. Тим більше, що в його оформленні поставлена хіба що кома,— цього року закінчили тільки третій етап із п’яти. Зокрема відкрито літній кінотеатр, де крутитимуть німе кіно і виступатимуть митці.
Фішка парку — безплатний вхід. Тому він реально живе. Його принади давно оцінили ті, хто бере шлюб. Чи не щотижня сюди приїздять молодята і на фотосесію, і обвінчатися в церкві Святої Катерини — покровительки освічених людей та науковців, які й творять цей парк. Вони запевняють: єдине, чого тут не буде — гучних звуків і пиятики.