Десять загальноосвітніх шкіл різних ступенів та дев’ять дитсадків — така освітня мережа у Крупецькій територіальній громаді Дубенського району на Рівненщині. На 250 квадратних кілометрах розташовано 25 населених пунктів, що входять до складу громади, в якій 9,5 тисячі жителів.

«Територія в нас, як бачите, чимала, відстані між населеними пунктами теж. Та й мережа закладів освіти розгалужена. Ось тільки як її утримувати? — чи то мене, чи то себе запитує голова громади Віталій Мошкун. — Демографічна ситуація не дуже тішить: народжується в середньому дві-три дитини на місяць, тоді як відходить за вічну межу з десяток земляків».

Проблематика, що виникла не сьогодні

У нашій короткій розмові — глибокі й системні проблеми, які виникли давно. І звісно, не лише в цій громаді. До слова, Крупецька громада, яка утворилася 2016 року, — одна з фінансово найуспішніших в області. Ще недавно вона мала так звану реверсну дотацію, тобто спрямовувала до держбюджету 50% перевиконання планових надходжень ПДФО. Адже тут чимало інвесторів, які створюють сучасні робочі місця з конкурентною для нинішнього непростого часу оплатою праці. Тепер, коли до громади добровільно приєдналося більше навколишніх сіл, реверсної дотації вже не сплачують. Але хоч пандемія добряче підкосила розвиток бізнесу, власний бюджет виконують.

Цій громаді як першопрохідцеві децентралізації коштом так званих підйомних від держави в попередні роки вдалося модернізувати заклади освіти. Нині тут усюди енергоощадні вікна, двері й дахи, утеплили все, що могли, істотно скоротивши витрати на енергоносії. Економія, здається, вже оселилася в крові у крупівців. Понизили статус кількох шкіл, оцінивши їхню роботу насамперед за підсумками ЗНО останніх років.

І все одно слова Віталія Мошкуна стали для мене одкровенням: «Видатки на освіту й нині забирають 65% бюджету громади. Це і оплата праці шкільних технічних працівників, і комунальні платежі, й утримання дитячих садочків. Адже дошкільників не вносять у розрахунок освітньої субвенції. А якби вносили, бо це теж педагогічні працівники, була б підмога місцевому самоврядуванню, в якого нині забагато делегованих державою повноважень, не підкріплених фінансовим ресурсом.

Ми зайнялися оптимізацією сільських шкіл. Для того, щоб утворився клас, потрібно не менш як 10 учнів. Проводимо громадські слухання, пояснюємо це людям, переконуємо, що підвозитимемо їхніх дітей до опорних шкіл, де ліпша матеріальна база. Вони ж питають: а якщо дороги поперемітає, як цієї зими, тоді що? Шкільний автобус там і залишиться?»

Питання, з одного боку, риторичні, з іншого, — цілком справедливі. Будьмо відверті: радянський стереотип «Немає школи — немає села» таки міцно засів у наших головах. Звісно, мамі краще, щоб її дитина вчилася неподалік. А про якість освіти люди на селі замислюються менше. А про фінанси громади, як і про те, що живемо в цілком нових адміністративних реаліях, — і поготів.

Чому не вистачає освітньої субвенції?

Тому й приходять люди з вимогами до влади, яка до них найближча. До речі, всі громади тепер у прямих відносинах з держбюджетом. Тобто освітня субвенція надходить на їхні рахунки.

«Але алгоритм її розрахунку чомусь постійно змінюється, — каже голова Володимирецької територіальної громади Вараського району Василь Ковенько. — Нині вона залежить і від кількості класів, і від їх наповнюваності, й від відсотка сільського населення. Так-от, 120 мільйонів гривень цьогорічної освітньої субвенції на понад 5 тисяч наших учнів — це в середньому 23 тисячі на школяра за рік. А приміром, у школі в селі Малі Телковичі, де лише 6 учнів, ця цифра набагато вища».

Звісно, жодних перспектив така школа не має. Варіант розв’язання проблеми — возити школярів у село Біле. Але для цього потрібен автобус. Урядова програма «Шкільний автобус» передбачає можливість його придбання за двох умов: по-перше, співфінансування з бюджету громади, по-друге, пониження статусу або закриття навчального закладу. Тобто саме так держава стимулює до оптимізації освітньої мережі, по суті, не залишаючи вибору.

Хоч теоретично цей вибір є: якщо дошкілля, шкільна та позашкільна освіта — компетенція громади, то їй і вирішувати, де і скільки закладів утримувати і який саме відсоток надбавки, передбаченої урядовою постановою, платити педагогам за престижність їхньої праці.

А оскільки коштів освітньої субвенції не вистачає, вчителі в різних громадах Рівненщини постійно виходять на акції протесту. Одні виступають проти рішень громади про закриття чи пониження статусу закладів, інші — за виплату надбавок за престижність. Нині з максимальних 20% у більшості громад платять лише 5. Та з нового навчального року не обіцяють і цього. А з телевізійних екранів педагоги чують, що їм укотре… підвищили зарплати.

«Ось чому в цьому надчутливому питанні має бути співвідповідальність влади різних рівнів, — каже Василь Ковенько. — Бо коли до мене приходить сотня вчителів і вимагає надбавок, відповідаю: я не проти максимального їх розміру для всіх. Скажіть тільки, де взяти на це гроші? Відповіді поки що немає. Тому влада на всіх рівнях має сказати: оптимізація освітньої мережі неминуча».

У тих громадах, де це зробили раніше, проблем значно менше.

Ключове — знайти порозуміння

Ніде правди діти: в районах у їх колишніх межах робити цього не поспішали. Бо хоч тут і відповідали за заклади загальної середньої освіти, але не мали змоги ухвалювати рішення про оптимізацію мережі без згоди органів місцевого самоврядування. Ті ж не несли жодної фінансової відповідальності за утримання шкіл. Тому здебільшого виступали проти їхньої оптимізації, побоюючись викликати на себе вогонь педагогів у переддень місцевих виборів. А тепер опинилися віч на віч із серйозною проблемою.

До речі, питання фінансування освіти в нашій країні, як на мене, політизовано. Замість прозорого розрахунку коштів освітньої субвенції маємо постійні спекуляції на цій чутливій темі. Тому Василь Ковенько має рацію: час нарешті їх припинити і сказати людям правду.

«На Рівненщині вартість навчання учня обходиться в середньому у 8—12 тисяч гривень на рік. Усього є 586 шкіл. У чотирьох із них до 10 дітей. Тут на одного школяра держава витрачає утричі-вчетверо більше. У 13 школах менш як 40 учнів, у 31 — менш як 100, — наводить статистику перший заступник голови Рівненської ОДА Сергій Подолін. — А в 70 школах учні досі навчаються у дві зміни.

Оптимізація — це насамперед підвищення якості надання освітніх послуг у сучасному освітньому просторі, а не навчання у пристосованих приміщеннях без внутрішніх вбиралень, де один учитель викладає кілька предметів. Ми ставимо питання так: голови громад мають провести аудит освітньої мережі й у контексті подальшого соціально-економічного розвитку своєї території, зокрема демографічної ситуації, напрацювати покроковий у жодному разі не революційний план її оптимізації. Його слід розраховувати на 3-4 роки, і ключове тут — комунікація з громадою, детальні роз’яснення, навіщо ми це робимо.

Застерігаємо голів громад від закриття шкіл. Їх слід перепрофілювати, скажімо, під заклади позашкільної освіти. Адже всім учням ходити до школи за сто метрів не вийде. Натомість держава основний фінансовий ресурс спрямовує в конкурентоспроможні школи».

Ідеться і про освітню субвенцію, і про програми «Шкільний автобус» та «Нова українська школа», і про швидкісний інтернет для глибинки.

Нині на Рівненщині десять шкіл зовсім без інтернету, ще в десяти його відімкнули за несплату, а в 70 сплачують за швидкісний, а отримують… повільний. Ось що виявив аудит. Про які сучасні підходи до організації освітнього процесу тут можна говорити? І це зона відповідальності керівників територіальних громад.

Тому шлях до якісної освіти один: конструктивне об’єднання зусиль учителів, батьків, місцевого самоврядування, виконавчої влади в областях і, звісно, профільного міністерства. Адже завдання у них спільне і єдине — конкурентоспроможний у непростому сучасному світі випускник. Вочевидь, громадам тут потрібен бодай невеликий перехідний період, щоб напрацювати сценарії оптимізації. Від офіційного Києва сьогодні потрібна чітка формула освітньої субвенції, аби на місцях розуміли, на що її вистачить завтра, а на що слід додати із власних ресурсів. Тоді не доведеться думати, де поставити кому в заголовку.

Насамкінець.  12 травня Кабінет Міністрів ухвалив рішення про створення Фонду розвитку сільських територій. А це додаткові фінансові ресурси для поліпшення інфраструктури, зокрема шкільної.

КОМЕНТАР

«Вихід із ситуації бачу в перерозподілі»

Олександр СЛОБОЖАН,
виконавчий директор Асоціації міст України:

— Оскільки на Рівненщині висока народжуваність, проблема нестачі коштів освітньої субвенції відчувається поки що менш гостро, ніж в інших областях. Однак і тут вона вже помітна.

Першою до нас звернулася Сарненська територіальна громада. Тут не вистачає коштів на виплату надбавок педагогам за престижність їхньої праці.

Річ у тім, що традиційно обсяг освітньої субвенції, яку спрямовують на місця, на 20% менший від потреби. Цього року в мінусах опинилися ті громади, які щойно приєднали до себе сільські території, як-от Сарненська, адже коефіцієнт розрахунків їм залишили як для міських.

Ми вже домовилися з міністром освіти і науки про зміну формули освітньої субвенції на 2022 рік. А поки що вихід із ситуації бачу в перерозподілі освітньої субвенції зокрема для Рівненщини як нашої демографічної колиски. До речі, для п’яти областей уряд такий перерозподіл уже зробив. Однак це не означає, що ми маємо припинити оптимізацію та модернізацію освіти на місцях.

Пандемія пришвидшила цифровізацію, і наші вчителі потребують ще й відповідних технічних рішень, щоб бути цікавими учням. І тут Асоціація міст України активно співпрацює з Кабінетом Міністрів, зокрема уклали меморандум з Мінцифри. Мета — разом запровадити в освіті нові програмні продукти, які прийдуть на допомогу вчителям та учням незалежно від того, де вони живуть — на Печерських пагорбах чи у глибинці. Адже децентралізація — це насамперед рівний доступ до високоякісних послуг. Тому днями вручив Рівненському міському голові сертифікат майже на 3 мільйони гривень на обладнання електронними освітніми ресурсами десяти кабінетів математики, десяти — початкових класів та десяти — дошкільної освіти. І це лише початок.