За рік, що минає від початку повномасштабного вторгнення росії, для потреб Збройних сил, благодійних фондів та громадських організацій в Україну ввезли тисячі автомобілів. Надійні авто постійно потрібні бійцям на фронті, і щодня волонтери їх шукають. Де, як і що роблять далі, наближаючи перемогу, говоримо із засновником руху Vehicles for Ukrainian Guards (Авто для українських захисників) та директором фонду «Форпост УА» Олексієм ПОЛОНЧУКОМ.
— Олексію, ідея об’єднатися у волонтерський рух, який цілеспрямовано займатиметься саме підвищенням мобільності бойових підрозділів, надаючи їм необхідні транспортні засоби, — це той випадок, коли гуртом легше? Як усе починалося?
— Усе почалося як в багатьох, — 24 лютого. Ми з родиною були в Києві й першу ніч просиділи біля входу в укриття. Наступного дня стало зрозуміло, що танки вже на відстані пострілу від нашого дому. Тому відвіз родину на захід країни і пішов у військкомат. Там, оскільки в мене немає військової спеціальності, сказали чекати виклику. Але не вмію чекати й почав шукати, як можу бути корисним вже.
У мирному житті я власник креативної агенції й багаторівневої школи фрирайд сноубордингу, багато моїх учнів працюють саме в галузі ІТ в компаніях «Гугл», «Майкрософт» тощо. Тож спершу створили з ними кіберпідрозділ і взялися атакувати ворожі ресурси. Гадаю, в цьому ми були досить успішними й спритним, та це не давало відчуття справді важливої справи, що допомагає захищатися від ворога. Тоді почав звертатися до міжнародних фондів через друзів, яких, на щастя, маю багато. З’ясувалося, є чимало охочих допомагати, але вони не завжди поінформовані про першочергові потреби. Тож звернувся до Міністерства охорони здоров’я. Воно надало список ліків, і я переконав зокрема німецький фонд надсилати не вартісне обладнання, а фурами ліки, яких не було на складах МОЗ і які були потрібні саме військовим. Із цього й почалася міжнародна діяльність.
Проте думка, що в нас дуже довгий кордон з ворогом, для захисту якого потрібно, щоб наші підрозділи були мобільними, отже мали достатньо гарного транспорту, не давала спокою. Приблизно на початку березня натрапив на інформацію, що український бізнес готовий купувати автомашини для армії й просить допомоги в пошуках. Тож знову звернувся із запитаннями до друзів. У тому самому німецькому фонді, який допомагав ліками, повідомили, що співпрацюють з латвійськими волонтерами, які можуть допомогти, і порадили звернутися саме туди. Так я познайомився спочатку з лікаркою Маргаритою Біркеною, а згодом і загалом з латиською волонтерською спільнотою. Отже, перші автомобілі було куплено саме в Латвії й привезено звідти.
— Як і всі волонтери, ви, звісно, працюєте не на цифри та рекорди, а на перемогу. Однак у січні ваш фонд звітував про 400 автомашин, наданих українським захисникам. Нині на сайті зазначено, що таких 435, а в розділі «Наступна мета» — заповітна позначка 500. Що стоїть за цими цифрами? Чи пам’ятаєте, як придбали перше авто?
— Звісно, пам’ятаю всі автомобілі й бійців, яким їх надано. Для нас принципово працювати не зі штабами, а з окопами. Штаби й самі про себе подбають, до них доходить міжнародна допомога, а ось безпосередньо до бійців доходить значно менше. І тому намагаємося допомагати саме їм.
До речі, український бізнес за тим оголошенням, про яке йшлося вище, виявився не настільки готовим платити, як заявлялося, тому перші автомашини я купив власним коштом. Перед війною з родиною готувалися купувати нову квартиру, тому були гроші, які почав витрачати на це.
Свої перші автомобілі передавав саме спецпідрозділам Нацполіції, СБУ, ЗСУ, ще коли ворог атакував Київ. Було зрозуміло, що вони завжди на вістрі, працюють попереду. Бачив, наскільки хлопці стають мобільнішими, настільки їм простіше воювати. Отримав живий відгук від них і зрозумів, що вчинив правильно, вирішивши зосередитися саме на цьому напрямі діяльності.
Мені щастить на людей, які охоче відгукуються на мої посили. Тобто цей рух почався з мене, але дуже швидко став обростати людьми. Вони відчувають мою послідовність і долучаються, за що низький уклін і вдячність кожному, адже гуртом робимо важливу справу. Уже за два тижні після започаткування руху перестав вживати слово «я», бо воно перетворилося на «ми».
А першим, хто долучився в Україні, був мій друг Денис Борисов. Ми зустрілися на заході України. Він спитав: «Що робиш?» — «Ось, — кажу, — везу машини з Латвії до Києва, щоб передати бійцям». Він одразу зголосився поїхати зі мною. І відтоді вже майже рік ми постійно пліч-о-пліч. Денис зібрав навколо нас групу волонтерів, завжди готових без вагань перемістити авто куди завгодно. Ми не відволікаємо бійців, щоб вони приїжджали забирати машини, а все намагаємося довезти самі.
Пам’ятаю перші поїздки в березні частково деокупованою Київщиною та в Чернігів. На жаль, там всюди бачили наслідки ординської навали: тіла на вулицях, розбомблені населені пункти. Від цього тільки закипала лють. Вона додавала сил, щоб працювати цілодобово. Щотижня возимо конвої з Латвії, Британії, Німеччини, Норвегії, Польщі, Ірландії. Постійно в русі: хтось відколюється, хтось додається. Так живемо і працюємо.
А кількість автомобілів — це справді не про цифри. Це про кількість урятованих бійців, знищених ворогів. Тому що це вчасно підвезені боєкомплекти. Це загалом про якість нашої армії, тому що підрозділи з транспортом і без — це велика різниця, на кілька порядків. І це не дає нам зупинятися, надихає працювати ще ефективніше.
— Які автомобілі найбільше потрібні армії, де ви їх шукаєте?
— Армії найбільше потрібні джипи і пікапи, тобто автомобілі підвищеної прохідності, дизельні, повнопривідні, які можуть проїхати будь-де. Також армії потрібні повнопривідні прохідні буси. Останнім часом посипалися запити на швидкі, адже на них полює ворог, вони часто виходять з ладу, а потреба зростає. Тож тепер ми їх веземо майже щотижня. Ось і минулого тижня передали чергову швидку славетній бригаді, нехай рятує наших. Тепер разом із британським та німецьким фондами й українськими спільнотами цих країн готуємо чергові швидкі для «Азова» та на вугледарський напрямок.
— Наскільки можливо, розкрийте кухню і чи є проблеми, на які, можливо, потрібно звернути увагу владі?
— Найчастіше наші партнери привозять автомобілі автовозом до кордону, а наші хлопці-волонтери, в яких є змога перетинати кордон, везуть далі. У нас ніколи не буває, щоб не було кому сісти за кермо, ще й можуть сперечатися за те, чия черга їхати на передову.
Не секрет, що з України через певні виправдані обмеження дуже важко за щось сплатити. Тому ми із самого початку налаштувалися так, що працюємо з міжнародними фондами і благодійниками й там сплачуємо. Тому не дуже потерпаємо, що не можемо сплачувати саме з України, адже автомашини все одно там купуємо.
Ми відчуваємо, що Україну дуже підтримують на міжнародному рівні. Особливо близькі сусіди Латвія, Польща. І не лише вони. Зокрема в Латвії нам допомагає великий благодійний фонд «Агендум» на чолі з Рейнісом Познаксом, нас підтримує латвійський уряд. Наш волонтерський рух побудований на відчутті братерського плеча, на яке можна спиратися. Ця єдність і відчуття підтримки робить дива.
— Зовнішній вигляд машини для фронту, напевне, не такий важливий, як технічний стан. Хто у вашому русі відповідає за цей напрям?
— На зовнішній вигляд авто найчастіше впливають самі бійці. Вони кажуть, треба фарбувати чи ні та як саме. Якщо в межах зрозумілих кольорів покладаються на наш розсуд, то тоді вже хлопці, які нам допомагають, можуть підійти творчо.
Інколи просять простий хакі. А деякі підрозділи (не називатимемо їх) самі перефарбовують щотижня.
Усі технічні питання вирішує Сергій Шелудченко. Саме він опікується технічним станом автомашин, і це дуже важливо. Бо перші місяці ми віддавали автомобілі бійцям просто з кордону. Тож якщо з цими машинами потім щось ставалося, в них не було змоги лагодити, а так не годиться. Коли Сергій взявся за цю справу, перенесли наш хаб зі Львова до Києва. Тепер саме йому бійці завдячують за технічно справні автомобілі, які ми відправляємо на фронт. У нього золоті руки, і він так само, як і я, працює майже цілодобово. У мирному житті він ювелір. Тепер на це не вистачає часу, але якщо бійці одружуються, то Сергій встигає допомогти і передає їм обручки.
Тож коли автомобілі приїжджають, ми їх одразу відправляємо до сервісів, потім за потреби фарбуємо. Далі набиваємо гуманітаркою, яку зазвичай передають латиські та українські волонтерські організації, й після цього наші волонтери везуть усе до підрозділів і передають бійцям.
— Вкотре переконуюся, що люди — головне в будь-якій справі. Розкажіть, хто поруч з вами наближає перемогу.
— Весь наш рух побудований на людях. Тобто все, що відбувається, можливо тільки завдяки людям. Усі напрями тримаються на комусь. Ми не професійний фонд, тому не приділяємо уваги піару, а просто допомагаємо фронту. Хоч усі кажуть, що треба займатися піаром, але просто не вистачає часу. Наші іноземні волонтери не всі й хочуть, щоб про них розповідали. Ми допомагаємо військовим, а в Європі це не завжди сприймають однозначно.
Щодо складу волонтерів. У нашому русі нарівні беруть участь провідні ІТ-фахівці, фермери, поети, музиканти, бізнесмени, науковці та представники інших не менш цікавих професій. Пишаюся цим побратимством і сподіваюся, що ми все життя матимемо з ними дружні стосунки.
— Ваше волонтерське побратимство нині охоплює широку географію: автомобілі для ЗСУ поряд з українцями допомагають знаходити латвійські, британські, норвезькі волонтери…
— Є головні в різних країнах у нашій діяльності. У Латвії це Іварс Умбраско, у інших країнах теж є ті, хто взяв на себе це навантаження.
— До речі, нещодавно завзяті латиші взялися власноруч відвезти авто військовим. Наскільки важливі такі поїздки і як вони змінюють світогляд?
— Латиші найбільше допомагають нам у цьому русі. Якщо з інших країн ми намагаємося доправляти машини автовозами, то саме з Латвії й Норвегії їх везуть власним ходом. Наші друзі готові, відпрацювавши робочий тиждень, у п’ятницю сідати за кермо і долати тисячі кілометрів. Вони кажуть про відчуття, ніби їхнього брата б’ють, тому не зупиняються в допомозі.
Звісно, рік — це великий термін, і люди втомлюються. І ось такі поїздки — до Харкова, до Ізюма, Краматорська, Слов’янська важливі для них. І хоч у нас є кому це робити, ми не відмовляємо, бо це надає їм сили й мотивацію продовжувати.
— Автомобілі на передову везуть гуманітарку, інші потрібні вантажі. Це вже поле діяльності очолюваного вами фонду «Форпост УА»?
— «Форпост» ми створили саме для обслуговування діяльності нашого руху, зокрема документообігу, обліку тощо. Спершу користувалися для цього допомогою друзів з фонду «Допоможенька». Але роботи побільшало, і виникла потреба започаткувати власний.
Щодо гуманітарки ми співпрацюємо саме з бійцями. Намагаємося надавати адресну допомогу. З усіма підрозділами залишаємося на зв’язку й надалі. Тому готові діставати все, що вони просять: генератори, дрони чи медикаменти. А автомобілі — це наша спеціалізація, і час довів, що це ефективно.
— Без сумніву, маєте багато добрих знайомих і друзів серед тих, кому допомагаєте. Важко втрачати?
— Усі бійці, яким ми допомагаємо, стають нашими близькими. За них болить серце, з ними постійно на зв’язку. Вони вдячні за те, що ми робимо, а вся наша діяльність — для них. А втрачати боляче кожного українця. У нас на передовій найкращі люди, а проти нас — людський мотлох. Дуже боляче розуміти, що ті, кого ми втрачаємо, могли б народити дітей і багато зробити для розвитку країни. До прикладу, з березня мене зарахували до підрозділу ССО Нацполіції: вони бойові, я єдиний небойовий, але вони вважають мене корисним. Серед моїх побратимів люди з кількома вищими освітами, гарними великими родинами тощо. Цвіт нації.
Кожен наш боєць, кожен наш волонтер важливі, тож завжди кажу: «Бережіть себе!» Найбільше, що можемо побажати одне одному, — щоб усі залишилися живі. На жаль, так не відбувається на війні, але це найбільша мрія, щоб з найменшими втратами здобути перемогу.
— Олексію, на дев’ятому році російсько-української війни чи маєте відповідь на запитання, чому армію досі значною мірою забезпечують волонтери?
— Ми ще дуже молода країна, якою певною мірою керують вихідці з срср, котрі не позбулися звички красти та «вирішувати». А треба, щоб усе було прозоро. Під громадським контролем. Щоб біля керма були навчені професіонали, а не рішали. Це не буде швидко, можливо, зміниться ще покоління.
А допомагати толокою — в українців у крові. Хто в нас стає волонтерами? Приміром, я колись був керівником великих компаній. Потім від цього втомився і відійшов. А тепер знов очолюю великий рух. Мені простіше, я цього навчений. Треба розуміти, що ми працюємо не за гроші чи регалії, а задля майбутнього нашої країни. Це весь час змушує рухатися вперед, додає сил. А оскільки гроші нам не падають з неба, ми якнайефективніше їх використовуємо. Держава поки що не може так ефективно працювати. Ключові слова «поки що». Є відчуття, що ця війна вичавить з наших лав неефективність. Головне в цьому процесі, на мою думку, — зростання патріотизму. Українці дуже круті, дуже талановиті. Вони примудряються виживати на рівні родини в будь-яких умовах. Ми вміємо піклуватися про родину, а якщо до цього додати патріотизм і керуватися принципом: добре для моєї родини, та добре для моєї країни, — то все вийде. Із цього почнеться розквіт, на який ми заслуговуємо. Саме це ми нині виборюємо.
Оксана ГОЛОВКО,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Олексій ПОЛОНЧУК. Засновник руху Vehicles for Ukrainian Guards, директор фонду «Форпост УА». Народився 1973 року в Харкові. Освіта вища. Працював директором з реклами в «Кореспондент», директором з маркетингу в «Київхліб» та інших компаніях, власник креативної агенції Sandmartdesign та сноубордшколи Snowboardgalaxy, розробник багатьох брендів FMCG.
Одружений, батько чотирьох синів.