Започатковані британським принцом Гаррі «Ігри нескорених», які цьогоріч проходили в австралійському місті Сіднеї, залишили в нашій глобальній емоційній сфері тривалий стійкий післясмак перемоги. Про спортивні звитяги українських учасників цих змагань писали багато: натхненно, докладно, співчутливо-зворушливо та надзвичайно прихильно. Очевидно, час поговорити не лише про паралімпізм як про явище гуманізації планетарного масштабу, а й про інший аспект Invictus Games. Як про феномен ціннісний та цивілізаційний, знаковий, адже у цьому форумі не взяла участі жодна команда з країни, яка схвалює теперішню експансію «рускава міра». Це додатковий сигнал Україні, що ми не чужі країнам НАТО та їхнім партнерам, які готові підставити плече підтримки. Цей аспект аналізуємо із заступником міністра оборони з питань європейської інтеграції Анатолієм ПЕТРЕНКОМ, який разом із главою оборонного відомства Степаном Полтораком підтримував наших нескорених в Австралії.
— «Ігри нескорених» — не річ у собі, якщо взяти спортивну складову, а щось значно більше?
— На мою думку як учасника вже других «Ігор нескорених», в яких брала участь наша національна збірна, українцям вдається успішно виступати на цьому особливому міжнародному турнірі, де змагаються люди, які зазнали ушкоджень внаслідок військової служби. Це свідчить про силу духу, волі й тіла військовослужбовців, які справді незламні.
Вони показують усьому світові, що українська армія нескорена і завдяки таким людям здатна протистояти російській агресії. Демонстрація української стійкості в сучасних складних безпекових геополітичних умовах надважлива. Ці герої змогли у трагічний період нашої історії вистояти і доводять, що навіть зазнавши поранень, можуть бути успішними.
— Напевно, ми ще вчимося адекватно сприймати людей з особливими потребами. Наш соціум має переосмислити цю частину культури й повчитися кращих практик в інших суспільств.
— Позитив у тім, що в нашій країні відбуваються серйозні зрушення з точки зору ставлення до цих людей і поваги до їхніх жертв заради держави й народу. І ця повага не просто на словах, вона існує на практиці. Зокрема, якщо говорити про учасників Invictus Games, із держбюджету надавали кошти, певний ресурс знайшли донори, активна громадянська позиція волонтерів й інформаційна кампанія утримувала наших спортсменів у фокусі публічної уваги. Разом це створювало належні умови для їхніх тренувань. Це серйозне зрушення, що відчутно поліпшує загальний клімат ставлення до людей, які присвятили себе служінню державі.
Важливо, що зростає усвідомлення того, що насправді ці ігри — не суто спортивне змагання. Це масштабний міжнародний соціальний проект, який має виховувати нове покоління нескорених. Це майданчик для тих, хто не тільки говорить про незламну силу духу й волі, а й для тих, хто дуже чітко розрізняє правду та кривду, не сприймає корупції, лицемірства, недоброзичливості. Найважливіше те, що члени нашої збірної й офіційної делегації могли безперешкодно спілкуватися з іншими делегаціями, обмінюватися думками, вивчати техніки і методики відновлення, протезування, соцзахисту.
Українцями особливо цікавилися, адже з 18 країн-учасниць в Україні єдиній триває зовнішня агресія. З інших країн прибули колишні воїни, поранені переважно в закордонних місіях.
У цьому контексті актуалізується важливий аспект уваги до потреб і членів сімей звитяжців, а надто тих, які полягли на полі бою. Саме вони надзвичайно тонко відчувають будь-які зміни у наших суспільних традиціях, державній соціальній політиці та культурі пам’яті.
— Тобто нова культура мілітарної пам’яті й такі форуми, як «Ігри нескорених», переплетені?
— Ми говоримо про формування нового морально-культурного орієнтира, який має стати стандартом у ставленні до людей з особливими потребами. Тим паче до тих, хто пройшов такі випробування, як наші звитяжці. На жаль, нині багато з них не знайшли себе в цьому житті і їх не назвеш повністю інтегрованими в сучасному соціумі. Багато хто ще не побачив ту нішу успішності, яку здатен освоїти й реалізуватися в ній як професіонал, здобувши мотивацію до повноцінного буття. Це наслідок фізичної чи психологічної травми. Але коли вони спілкуються з іншими, збагачуються таким досвідом, як змагання «нескорених», то набувають упевненості, що здатні бути тим, ким пишатимуться їхні бойові побратими, ставши джерелом натхнення й наслідування.
Приклад такої успішності формуватиме суспільний запит на появу якомога більшої кількості людей з високими моральними якостями на посадах державного рівня. Приміром, Вадим Свириденко, учасник «Ігор нескорених» у Торонто, нині уповноважений Президента з питань реабілітації поранених учасників АТО. Він має кілька цікавих проектів, зокрема програму реабілітації за рахунок підтримки іноземних партнерів, займає активну громадянську позицію. І нині він гуртує навколо себе тих, хто розуміє, що потрібно жити саме так.
Багато цих людей хоче повернутися на військову службу. І держава створює для них сприятливі умови. Напевно, всі бачили яскравий епізод із Сіднея, коли Юрія Дмитренка, ветерана АТО, учасника боїв у Донецькій та Луганській областях у 2014—2016 роках, міністр оборони на зустрічі з національною збірною «нескорених» повідомив, що присвоїв йому військове звання лейтенанта. Це своєрідна відповідь-заохочення на його бажання повернутися на військову службу. І це перспектива для Юрія, адже набули чинності відповідні закон і постанова, де визначено посади, які можуть обіймати у Збройних силах люди з фізичними вадами. Передусім це стосується учасників бойових дій, які зазнали поранень і хочуть повернутися до служби.
І це питання справді гостре для нас. Варто усвідомлювати, що нині приблизно 300 тисяч ветеранів — учасників АТО або ООС, і кожен потребує психологічної чи фізкультурно-спортивної реабілітації. Тому цілком логічна поява президентського указу з дорученням створити відповідну систему відновлення з обов’язковим спортивним компонентом.
— Яка перспектива проведення «Ігор нескорених» в Україні?
— Країну проведення обирає засновник ігор оргкомітет на чолі з принцом Гаррі. Також треба реально оцінити нашу спроможність провести такий захід, хоч Україна в цьому сенсі має чудову базу. Ідеться не лише про стадіони, дороги чи готелі, а про те, наскільки готове українське суспільство охопити справжньою і щирою увагою й турботою всіх, хто приїде до нас.
Нинішня ситуація показує, що у нас є серйозне домашнє завдання більше ментального рівня, ніж технічного чи економічного. Та й спортивна інфраструктура має бути готовою й адаптованою до масового перебування людей з особливими потребами, які ще й змагатимуться. Але я впевнений: завдяки зростанню цього руху Україна неодмінно дійде до моменту, коли зможе гідно запропонувати себе як кандидатуру господині змагань «нескорених».
Геннадій КАРПЮК
для «Урядового кур’єра»