Чимало матеріалів, які публікуємо на сторінках «УК», мають продовження і розвиток. З тих чи тих причин долю не всіх вдається простежити. Однак ці дві теми, які зачепили наші власкори, ми не залишимо поза увагою.
Загальноосвітню школу №5 прифронтового міста Красногорівка Мар’їнського району Донецької області тутешні діти і дорослі дедалі частіше порівнюють із переповненою казковою рукавичкою. Тільки в реальному житті ущільнюватися школярам і вчителям довелося внаслідок бойових дій, бо в інших через значні руйнування неможливо проводити навчання.
Найбільше дісталося престижним
Останнім часом майже щодня Красногорівка, від якої до обласного центру — три десятки кілометрів, фігурує у списку населених пунктів, поблизу яких проросійські незаконні збройні формування влаштовують обстріли з різних видів зброї. Та й загалом з початку бойових дій її жителі зазнали чимало горя. Свого часу місто захопили бойовики, а в боях за його визволення та пізніше після обстрілів гинули не тільки українські бійці, а й мирні жителі.
Певна річ, бойові дії поблизу містечка внесли серйозні корективи у навчальний процес: чимало батьків вивезли дітей, інші ховалися в холодних підвалах, адже потужні «бахи» прилітали сюди минулої зими у січні та лютому. Педагоги в цих умовах намагалися організувати бодай дистанційне навчання — по телефону тощо, а діти залюбки відгукувалися на цю ініціативу, бо скучили за учнівськими клопотами. Та після того, як настало відносне затишшя, стало очевидно: більшість шкіл перетворилася на руїни. Особливо дісталося найпрестижнішій у місті школі №1 у мікрорайоні Сонячний.
«Цей житловий масив найближчий до сусідньої Старомихайлівки, звідки по нас із мінометів та гармат гатили бойовики, — каже місцевий житель. — Тому тут дуже багато пошкоджених будинків, а один зі снарядів прямо влучив у приміщення школи, пробив кілька поверхів».
Школа №1 відносно нова, нещодавно відзначали її 25-річчя. Збудували її замість старої школи №1, де свого часу навчався уродженець Красногорівки Анатолій Москаленко — відомий журналіст, письменник, професор, який майже два десятиліття очолював факультет, а потім Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Його шкільні роки припали на воєнне лихоліття 1941—1945 років, а залишки навчального закладу, куди він ходив із портфелем, «добили» вже у нинішню гібридну війну.
Чотириповерховий сучасний навчальний заклад, розрахований на понад тисячу дітей, також потерпів настільки, що про проведення тут занять поки що не йдеться. У такому самому непринадному стані опинилися ще три місцеві школи.
Тепло від котла та людської допомоги
«У нас навчаються понад 370 дітей, — розповідає «УК» директор школи №5 Наталія Кібалко. — Із них 125 «мої», а інші — учні чотирьох зруйнованих шкіл. Навчання ми організували у дві зміни: учні трьох шкіл приходять на заняття вранці, а у вихованців ще двох навчальних закладів уроки розпочинаються пізніше. Певні проблеми виникали у грудні, коли в усьому місті не було електрики. Уявіть: приходить учитель на перший урок, коли ще темно, але діти вже посходилися, і доводилося тоді опрацьовувати матеріал усно чи шукати інший вихід із ситуації».
У школі-«рукавичці», свідчать діти й дорослі, немає жодного вільного кабінету — скрізь уроки. Для навчання навіть використовують приміщення їдальні. А деякі молодші класи займаються одночасно в одному кабінеті, де шкільну дошку поділено: ліворуч учитель пише завдання, скажімо, для «третячків», а праворуч — для четвертокласників. Певна річ, тут подбали й про заходи безпеки для дітей. З огляду на близьке сусідство до позицій незаконних збройних формувань та нестачу підвалу-бомбосховища у фойє школи дорослі облаштували хоч якийсь захист від осколків та куль — загородили вікна мішками з піском.
Особливість унікального навчального закладу — те, що його приміщення найтепліше у місті. Завдяки спільним зусиллям влади та добровільних помічників у школі працює твердопаливний котел. У житлових будинках такого «щастя» нема через брак газу в Мар’їнському районі, бо пошкоджено газопроводи.
Приміщення школи №5 свого часу також потерпіло від обстрілів: пошкодження зазнали дах і спортзал, повилітали вікна тощо. Частину пробоїн уже залатали, але ремонт триває. Серед тих, хто надає допомогу, — голова Мар’їнської районної військово-цивільної адміністрації Володимир Мороз, керівник ВЦА Красногорівки Олег Ліванчук, підполковник цивільно-військового співробітництва ЗСУ Олександр Гвоздков, капелан 28-ї механізованої бригади 2-го батальйону Олег Заболотній. Саме завдяки останньому школярі Красногорівки отримали надійних друзів із селища Вільшанка Кіровоградської області, звідки їм передали багато подарунків. Учителі досі згадують, як малі красногорівці раділи отриманим книжкам, канцтоварам, дитячим іграшкам, солодощам, фруктам чи банкам з варенням від кіровоградців, а також їхнім усним і письмовим зверненням.
ДОВІДКА «УК»
Із майже 1200 шкіл Донеччини на контрольованій українською владою території залишилися 542, де навчаються 155 тисяч дітей. Більш як половина закладів — у тимчасово окупованих населених пунктах. Через часті обстріли та руйнування довелося закрити школи в Авдіївці, Виноградному, Мар’їнці, Новотроїцькому, Опитному, Пісках. Там діти не вчаться.
ПРЯМА МОВА
Наталія КІБАЛКО,
директор школи №5:
— На посаді директора працюю з вересня 2015 року. Досі згадую, в якому стані тоді була школа: без вікон, зруйнований дах, інші пошкодження. Та й нині умови, в яких доводиться працювати, мабуть, унікальні: в нашому приміщенні нормально вживаються відразу п’ять шкіл зі своїми учнями, директорами та педагогічними колективами. Звичайно, виникають проблеми, але ми їх долаємо, бо відчуваємо підтримку всієї України.
Від редакції. Єдина вціліла у Красногорівці школа перебуває в таких умовах, коли допомоги забагато не буває. Звертаємося до всіх небайдужих із проханням посприяти подальшій нормальній роботі навчального закладу, якому дуже потрібні будматеріали для ремонту, а також канцелярські товари для школярів. Звертайтеся безпосередньо до школи №5 або до редакції, де є телефони її керівників. Сподіваємося, що насамперед відгукнуться журналісти — колишні студенти дуже шанованого в наших колах Анатолія Захаровича Москаленка.