Він прожив тривале славетне життя, сповнене не тільки бурхливими історичними подіями, а й письменницькою творчістю. До вікового ювілею не дожив менш як два роки, хоч мріяв відзначити його в колі родини і найближчих друзів. Не судилося. Однак судилося інше: залишилися 26 книжок і вдячна пам’ять численних читачів, які залюбки звертаються до його творчості, сповненої любові та поваги до України, рідної землі, її природних багатств і краси, синівської турботи про збереження лісів, річок, усього екологічного світу.

Від педагогіки до творчості

Ідеться про сумчанина Олексія Столбіна, чиє життя тісно пов’язане із Сумщиною, обласним центром. У слобожанському краї він прожив загалом 92 роки, із 1928-го. Саме тоді його, шестирічного хлопчака, батьки забрали із селища Тьоткине сусідньої Курської області, де він народився в сім’ї українки з Волині та росіянина, які переїхали спочатку до міста залізничників Конотопа, а затим села Грузьке.

Саме на Конотопщині відбулося його становлення як патріота-українця, який, попри будь-які обставини, завжди залишався чесним, порядним, обов’язковим у справах, відданим своїй землі, на якій виростав і працював. Невипадково одна з книжок письменника називається «Залишаюсь собою» — цим автор красномовно ствердив своє життєве кредо, до якого неодмінно додавав власне визначення: головне не те, ким людина стала, а те, якою вона стала.

На долю письменника випали Голодомори 1933 та 1947 років, участь у бойових діях у роки Другої світової війни (служив авіаційним механіком, за що мав бойові ордени та медалі), відбудові економіки у тяжкий повоєнний час. А ще — напружені роки педагогічної праці: як випускник Глухівського вчительського та Сумського педагогічного інститутів пройшов шлях від учителя сільської школи до першого заступника керівника обласного відділу народної освіти.

І коли в середині 1970-х відчув поклик письменницького дару, збагачений життєвим та вчительським досвідом, перейшов на творчу роботу. Одна за одною почали виходити книжки, які відразу помітили у читацькому середовищі і в письменницьких колах.

Для дітей писати треба краще, ніж для дорослих

Сьогодні, з висоти пройдешнього часу, творча спадщина Олексія Столбіна має вигляд особливо вагомий  у загальноукраїнському літературному контексті. «Давайте дружити», «Школа романтиків», «Зозулин хутір», «Моя неспокійна любов», «Кар’єра», «Горіхове озеро», «Хмари над Журавкою», «Через терни», «Листопад». Це далеко не повний перелік книжок, назви яких вже кажуть самі про себе. Їхні головні герої — школа, учні,  природоохоронні та екологічні починання і справи, боротьба за чистоту навколишнього середовища.

Вочевидь, прозаїк обрав хоч і не порожню, однак доволі вільну тематичну нішу, адже ці теми не вельми активно досліджували письменники. А для дітей, як любив повторювати Столбін, треба писати так, як для дорослих, але трохи краще.

Мені не раз випадало ставати свідком презентації книжок письменника у міських і сільських школах. І там, і там вони проходили з однаковим успіхом. Школярі настільки швидко і безпосередньо переймалися сюжетами оповідань чи повістей, що мимоволі здавалося: їх написано якщо не про них, то про когось із їхніх друзів.

Часто головним героєм літературних творів Столбіна виступали учні — далеко не відмінники, трохи розбишакуваті та неорганізовані. Але коли, приміром, ішлося про врятування від задухи риби у річці чи озері, щойно посаджених дерев у лісі або лісосмузі від засухи, кинутих напризволяще свійських тварин, саме такі герої виявляли найкращі риси характеру і першими поспішали на допомогу. 

Автор свідомо обирав сюжетні лінії, де зводив у моральний поєдинок  вірність і зраду, повагу і зневагу, любов і ненависть, добро і зло. І що чи хто саме переможе у такому протистоянні — часто залишається інтригою до останніх сторінок. Тож закономірно, що твори письменника і нині залюбки вивчають на уроках літератури рідного краю, на яких учнів виховують бережливо ставитися до води і повітря, тваринного і рослинного світу, щоб передати у спадок природне багатство наступним поколінням.

Творчість сумського прозаїка відзначено літературними преміями імені Миколи Трублаїні та імені Миколи Хвильового, він член Всесвітньої асоціації дитячих письменників.

А ще ім’ям Олексія Столбіна названо бібліотеку-філію №3 Сумської міської бібліотечної системи. Уже понад півтора десятиріччя, з 2007-го, коли відзначали 85-річчя із дня його народження. Тоді Сумська обласна організація Національної спілки письменників України звернулася із клопотанням до Сумської міської ради, щоб вшанувати заслуги сумчанина за життя, а не за поминальним столом. По-різному тоді сприйняли таку пропозицію, однак міські депутати підтримали її, і невдовзі на приміщенні бібліотеки відкрили іменну дошку. До слова, в урочистостях брав участь Олексій Столбін, на прохання якого на базі закладу створили музей історії літератури Сумщини, який і нині успішно функціонує і який часто відвідують юні читачі не тільки Сум, а й області.

Громадська робота важлива для літератора

Цей постулат також залишався одним з улюблених Олексія Столбіна. Він не тільки декларував його, а й реалізовував у буденному житті. Коли в середині 1980-х років постало питання про створення в Сумах обласної письменницької організації, першим узявся за роботу. Невдовзі, 14 червня 1985 року, відбулися масштабні урочистості з цієї нагоди. Тоді до обласного центру завітала представницька столична делегація на чолі із Павлом Загребельним, були полум’яні промови, спілкування, зустрічі.

Коли ж фанфари відлунали, розпочалася рутинна праця, за яку взявся перший очільник організації Олексій Столбін. І, як мовиться, тягнув цю громадську роботу до січня 2001-го.

Не полишаючи власної друкарської машинки «Ятрань», яка вірою і правдою служила письменникові понад 40 років, спільно з видавництвом «Мрія» заснував альманах «Слобожанщина», впорядкувавши перші сім випусків. До слова, вже надруковано 26 чисел видання і, як каже директор видавництва Володимир Лобов, на обрії проглядаються наступні випуски.

Під орудою О. Столбіна видрукувано тематичні збірники, приурочені Голодомору, перебуванню Тараса Шевченка на Сумщині, іншим знаковим подіям і датам.

А що вже казати про зустрічі з читачами — їх були тисячі у школах, технікумах, інститутах, на промислових і сільськогосподарських підприємствах, скрізь, де чекали на художнє слово сумських письменників. Якщо у 1985-му у письменницькій організації їх налічувалося вісім, то нині — 24, більшість з яких пройшла добротну літературну школу старшого наставника. Так саме Олексій Столбін заклав підвалини літературного процесу на Сумщині напередодні і в перші роки незалежності України, розпочавши нову сторінку в історії красного письменства Слобожанщини.

Уловом завжди треба поділитися

З-поміж хобі письменника все життя залишалися малювання і риболовля. Стосовно першого, то значну частину книжок він ілюстрував власноруч і цілком пристойно. Зрештою, хто, як не автор, здатен найглибше зазирнути у світ своїх героїв?

А щодо другого, то з ранньої весни до пізньої осені знаходив час посидіти з вудкою на березі Псла, ставка чи озера. Він часто пішки долав кількакілометрову відстань із Сум уздовж Псла до Шпилівки чи Низів, де мав уподобані місця. Як розповідав, дорогою обдумував сюжети майбутніх творів, спостерігав за особливостями навколишньої природи, щоб помічене використати на папері. До таких походів часто запрошував і автора цих нотаток, жартома гарантуючи, що улов неодмінно буде.

До риби ставився по-особливому: часто купував за гроші зарибок і відносив до Псла. Казав, що якби кожен рибалка бодай раз за сезон запускав мальків у річки чи ставки, рибний світ краю став би багатшим і більш розмаїтим.

А рибалкою він був неперевершеним: знав повадки риб, способи їх приманювання, мав чудові телескопічні вудлища. І завжди повертався додому  з коропами, карасями, інколи таланило на щук.

 Олексій Столбін завжди турбувався, щоб риба клювала не тільки в нього, а й у мене. Одного разу поплавці двох моїх вудочок наче вмерзли у водну гладінь, тимчасом як у нього клювало як ніколи. Відчувши таку несправедливість, він запропонував помінятися місцями. Помінялися. Підсумок — той самий. Тоді він подав одне своє вудлище мені, натомість забравши моє. Закинули, чекаємо. І вже за якусь хвилину на моїй, чи то пак на вудочці Олексія Петровича, клюнув добрячий коропець. Затим другий, третій, потім карась. Одне слово, процес пішов.

Не нудьгував і Олексій Петрович, але не з моєю вудочкою, яку з часом відклав набік: мовляв, її треба переоснащувати від волосіні до гачків, грузила і поплавця. Коли ж клювати перестало, згорнули снасті і мій напарник дістав зі свого садка кілька рибин і переклав… у мій. І мовив: рибалили разом, то уловом треба поділитися. Хоч як протестував проти такого розподілу, — не подіяло. Така увага, підтримка, прагнення допомогти завжди були притаманні Олексієві Столбіну в різних життєвих ситуаціях.

Коли у ювілейні дні згадували його в обласній науковій бібліотеці, де він бував десятки разів і вважався справжнім другом закладу, здавалося, що ось-ось розчиняться двері й увійде сам ювіляр. Як завжди, пунктуальний, обов’язковий, уважний до всіх і кожного, адже саме тут святкували всі його попередні ювілеї. Але…

Сторічна дата стала першою, до відзначення якої він уже не долучився.