74-та колонія в Одесі — одна з двох жіночих в Україні, де є дитячий будинок. Сюди зокрема привозять і вагітних ув’язнених, котрі, народивши, можуть кілька годин на день протягом перших трьох років життя дитини бути поруч із нею. «Понад десять років тому моя учениця, яка й досі очолює медичну службу колонії, прийшла зі сльозами на очах: «Допоможіть. Лікарів немає, ліків теж. Жінки й діти дуже хворі», — розповідає директор Центру громадського здоров’я МОЗ професор Наталія Нізова, яка тоді очолювала громадську організацію «Південноукраїнський центр «Здоров’я. Жінка. Довголіття».
Нині в Україні за ґратами приблизно 60 тисяч людей. Згідно з дослідженнями медичного журналу TheLancet, 60% в’язнів хворіють на гепатит С, 20% — на ВІЛ, а три чверті (!) нових випадків захворювання на туберкульоз виникають саме в місцях позбавлення волі. Такі дані озвучили під час круглого столу «Здоров’я ув’язнених: науковий підхід заради безпеки суспільства».
Вікно можливостей…
«Тоді нам вдалося налагодити постійні медогляди жінок і, що дуже важливо, зупинити передачу ВІЛ від матері до дитини, оскільки серед засуджених багато колишніх споживачів ін’єкційних наркотиків, через які вони переважно й інфікуються. На той час у Глобальному фонді, який надав на це донорські кошти, існувала потужна програма щодо запобігання передачі ВІЛ від матері до дитини. В результаті 2003 року нам вдалося домогтися відповідного спільного наказу п’яти міністерств і відомств — дуже прогресивного документа, завдяки якому зокрема отримали результат, визнаний у всьому світі: зменшення кількості передачі ВІЛ від матері до дитини з 27% до 3%. На жаль, на такій цифрі ми й зупинилися. Тепер повертаємося до цього питання знову», — зауважує експерт.
Вона переконує: сьогодні з’явилося світло в кінці тунелю в проблемі подолання ВІЛ. «Є підстави говорити про 100% охоплення лікуванням і фактично елімінацію випадків передачі інфекції від матері до дитини. Безумовно, вони можуть траплятися, але це будуть одиниці, а не десятки, як сьогодні». Україна у фокусі великої уваги світу й у контексті глобальної ініціативи подолання ВІЛ до 2030-го, й також є серед 38 країн, включених до програми FastTrack — швидкої зупинки епідемії до 2020 року.
«Ми зможемо знизити рівень поширення ВІЛ у суспільстві загалом на понад половину, якщо вже сьогодні працюватимемо з ув’язненими. Це можливо, якщо буде якісна співпраця медиків і органів правосуддя», — каже почесний голова правління Українського інституту громадського здоров’я Сергій Дворяк.
Нині з’явилося вікно можливостей, наголошує Наталія Нізова: «Серйозна політична воля, узгоджені з кращими міжнародними практиками програми, потужне партнерство з неурядовими організаціями дає нам підстави для оптимізму».
Ситуація з ВІЛ у в’язницях — той випадок, коли головна проблема не тільки й не стільки у грошах. «Їх вистачає. Сьогодні всі ув’язнені мають доступ до швидких тестів на ВІЛ. Торік, наприклад, обстежили майже 36,5 тисячі осіб, виявили близько 2000 випадків інфікування ВІЛ. Це фактично в 10 разів більше, ніж загальний показник в Україні. Тобто у тюрмах поширеність ВІЛ-інфекції вдесятеро більша, ніж на свободі», — каже Наталія Нізова. Так само нині завдяки лікам, закупленим за кошти Глобального фонду, є можливість відразу починати лікування таких людей. Але, скажімо, торік зі спрямованих для пенітенціарної системи 3 тисяч курсів лікування використали лише близько двох з половиною тисяч. Причини дві: недовиявлені пацієнти (на сьогодні четверо з п’яти ВІЛ-інфікованих знають по свій статус й, оскільки тестування добровільне, часом відмовляються від нього); друга — небажання самих лікарів, що працюють у пенітенціарній системі, мати клопіт із лікуванням цих пацієнтів. «У тюрмах нелюдські умови. Стіни уражені грибком та пліснявою, задуха, скупченість. Бракує лікарів, а головне — бажання когось лікувати. Люди, які мають ВІЛ та ослаблений імунітет, у тюрмі занедужують ще й на туберкульоз, а якщо вживають наркотики — то й на гепатити», — каже голова координаційної ради Всеукраїнської мережі ЛЖВ Дмитро Шерембей.
… І виснаження лікарів
«Зміни мають бути системними. У лікарів у пенітенціарній системі тяжке психологічне напруження. Сьогодні їхня зарплатня іноді нижча, ніж у таких самих лікарів цивільного сектору. Уже кілька років, як їх позбавили доплат за військові звання, вони не мають соцпакета, їм не надають житла, а до роботи добиратися далеко, бо часто колонії розташовані десь у степах. Лікарі виснажені. Коли ми проводимо тренінги для них — повірте, спершу бачимо абсолютно зневірені очі, котрі починають тепліти лише на третій-четвертий день. Ми зараз не порушуємо питання, в якому віці помирають анестезіологи, хірурги і медики, які працюють у пенітенціарній системі. Це виклик. Вони абсолютно соціально не захищені», — каже Наталія Нізова.
Нині поменшало випадків, дуже поширених років десять тому, коли ув’язнені свідомо відмовлялися від лікування, аби довести здоров’я до такого стану, щоб вийти на волю достроково на підставі так званого актування — коли спеціальна комісія обстежує й робить висновок, що жити людині лишилося кілька тижнів. Проте фахівці б’ють на сполох з іншого приводу: у колоніях, передовсім на півдні, з’явилося багато підлітків, переважно дітей вулиці та нелегальних мігрантів, які не вміють ані читати, ані писати.
Потрібна політична воля
Україна — єдина країна регіону Центральної Європи і Середньої Азії, де дотепер існує барачне утримання ув’язнених. «У бараках може бути від 20 до 120 людей. Про який інфекційний контроль ми говоримо?!» — каже експерт. Через скупченість, брак інфекційного контролю та умов для швидкого обстеження кількість пацієнтів, хворих на туберкульоз, у тюрмах в 10—20 разів перевищує кількість хворих на волі. Завдяки допомозі Глобального фонду можливість швидкої діагностики є, проте без нормального облаштування лікарень і умов тримання людей позбавитися сухот в тюрмах нереально. Щороку звідти на волю повертається 30—50 тисяч людей. І ніхто, зазначали на «круглому столі», не прагне ставати на облік у туберкульозні чи наркодиспансери: це рівносильно добровільній дискримінації.
«Проблему туберкульозу в тюрмах має бути винесено на обговорення Ради національної безпеки й оборони», — наголошує Наталія Нізова.
Важливим зрушенням останнього року, кажуть фахівці, є співпраця МОЗ та Мін’юсту. Зокрема останній готовий рухатися в бік передачі медичної служби пенітенціарної системи до МОЗ: це дасть можливість краще моніторити й лікувати хвороби в тюрмах. «Є бюджетні й організаційні питання, цей крок потребує дуже серйозної політичної волі та зусиль Мін’юсту, Мінфіну і МОЗ, щоб напрацювати необхідні зміни в нормативному полі. Думаю, що це безпосередньо рівень відповідальності Кабінету Міністрів, і, очевидно, слід чекати більшої ініціативи саме з цього боку. Сподіваюся, після завершення першого етапу реформування системи охорони здоров’я наступний крок, який ми активно підтримуватимемо, — створення єдиного медичного простору з пенітенціарною системою», — говорить вона.
І останнє. Ув’язнених, котрі під час торішнього опитування однозначно сказали, що вживали наркотики до колонії, — понад 2 тисячі. «Ми не можемо пробитися крізь спротив пострадянської системи, яка не дає запровадити в тюрмах замісну терапію. В межах гранту Глобального фонду надано кошти на проведення ремонту приміщень для програм ЗПТ в кількох колоніях, навчено спеціалістів і закуплено препарати, щоб починати замісну терапію, але доки не підписано міжвідомчий наказ щодо забезпечення наступності замісної підтримувальної терапії для клієнтів програм, які потрапили в місця позбавлення волі, ми не можемо рухатися далі». Це право людини, що мала на свободі замісну терапію, — отримати її у в’язниці. Зрештою, це теж тест на цивілізованість країни.
ТІЛЬКИ ЦИФРИ
У 2017 році держава для забезпечення програм лікування ВІЛ та туберкульозу додатково спрямувала близько 800 мільйонів гривень. Обсяги фінансування зазначених програм на наступний 2018 рік не буде зменшено.
За програмами Глобального фонду для боротьби з цими хворобами на три наступні роки (відповідну угоду сподіваються підписати у жовтні) заплановано 119 мільйонів доларів.
На сьогодні держава забезпечує майже 70% фінансування на лікування ВІЛ, решта 30% покривають за кошти міжнародних донорів.
У цьому році держава повністю покриває потребу в лікуванні чутливого і дорожчого мультирезистентного туберкульозу. Загалом річні видатки на протидію ВІЛ і туберкульозу мають становити не менш ніж 50 мільйонів доларів у гривневому еквіваленті.