240 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАСИЛЯ ЛОМИКОВСЬКОГО
ПЕРШОПРОХОДЕЦЬ. «Через його поля посаджено ліс... Ліс йому потрібен для того, аби в такому-то місці відповідну кількість вологи додати полям, стільки і стільки удобрити опалим листям, стільки і стільки дати тіні. Коли навколо посуха, в нього посухи немає. Коли навколо неврожай, у нього неврожаю немає». Так Микола Гоголь у безсмертних «Мертвих душах» описав обсаджені лісосмугами і гаями поля поміщика Костонжогло, праобразом якого був сусід Гоголів-Яновських Василь Ломиковський.
Увагу відставного штабс-капітана привернув позитивний вплив дерев на урожайність розташованих поряд з ними полів. Результати дослідів, розпочатих 1809 року на родовому хуторі Трудолюб, Ломиковський виклав майже у 100-сторінковій статті, надрукованій 1837 року в «Лесном журнале». Саме з легкої руки праправнука гетьмана Данила Апостола на півдні України з’явилися перші полезахисні лісосмуги, що приборкали пилові бурі, суховії, підвищили врожайність полів та стали обов’язковим елементом хліборобства у степових регіонах.
Крім того, Василь Ломиковський, за словами Костомарова, став ще й «одним із піонерів вивчення як побутової й загальної історії, так і пам’яток усної творчості південноруського краю». Створений ним «Словник малоросійської старовини» та записані тексти українських дум — не менш цінне надбання, ніж зелені бастіони полезахисних лісосмуг.
160 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВОЛОДИМИРА БЕХТЕРЄВА
Діагноз ціною життя
МУЖНІСТЬ. Російський психіатр і невропатолог залишився в історії не лише як видатний учений та засновник першого у світі дослідницького психоневрологічного інституту, а й як людина кришталевої чесності. Наступного дня після встановленого Сталіну діагнозу параноїдальна шизофренія Бехтерєв помер нібито від «отруєння консервами», хоч за прикладом інших колег міг би врятуватися брехнею.
25-РІЧЧЯ ПРИСЯГИ УКРАЇНІ ЗБРОЙНИХ СИЛ
Армія за ініціативи низів
ГОРДІСТЬ. Офіційною датою народження української армії вважається 6 грудня 1991 року — день ухвалення у Верховній Раді Закону «Про оборону України». Однак ще 24 серпня 1991 року разом із проголошенням незалежності з’явилася постанова, якою «всі військові формування, дислоковані на території республіки», підпорядковувалися Верховній Раді, створювалось Міністерство оборони, а уряду було поставлено завдання «приступити до створення Збройних сил України».
Нині багато хто з ностальгією згадує, що Україні у спадок від СРСР дісталися чотири повітряні, три загальновійськові, дві танкові та одна ракетна армії, в яких загалом налічувалося 780 тисяч військовослужбовців, понад 9 тисяч танків, 1,5 тисячі бойових літаків, 2,5 тисячі одиниць тактичної ядерної зброї та 1272 ядерні боєголовки стратегічних міжконтинентальних ракет. Сила справді грізна, однак на час проголошення незалежності України вся ця військова армада підпорядковувалася Москві й щомиті за її наказом могла перетворитися на окупаційну армію.
Ця загроза не зникла навіть після безславного кінця Державного комітету надзвичайного стану та повернення до влади першого і останнього президента СРСР демократа Горбачова, який несе особисту відповідальність за криваві ексцеси у Вільнюсі, Баку, Тбілісі, Алма-Аті за участю армії. Не варто забувати, що на Всесоюзному референдумі 17 березня 1991 року 70,2% жителів України проголосували за збереження СРСР як «оновленої федерації незалежних держав». Прибічники «руського міра» використовували це як вагомий аргумент за збереження радянської імперії.
Однак уже 17 вересня 1991 року на засіданні постійної комісії з питань державної безпеки, очолюваній нардепом Василем Дурдинцем, відбулась установча нарада із практичного створення Міністерства оборони України та української армії. У підпорядкуванні першого міністра оборони нашої держави генерал-майора авіації Костянтина Морозова на той час було лише кілька добровольців-офіцерів, які всупереч шаленому тиску Москви і погрозам віддачі під суд «за зраду», взялися за формування Збройних сил незалежної країни.
Безцінним помічником у створенні української армії стала колишня газета Київського військового округу, що після 24 серпня 1991 року змінила назву із «Ленинского знамени» на «Народну армію» й стала офіційним виданням Міністерства оборони України і пропагандистом та організатором ще не існуючих Збройних сил. Без самовідданої роботи газетярів-журналістів невідомо як склалась би ситуація в дислокованій в Україні ще радянській армії, воїнів якої переконували не силою погроз чи зброї, а чесним словом правди.
На жаль, саме гіркі плоди нехтування ідеологічною складовою в обстоюванні інтересів України пожинаємо у Лугандонії. Там зомбоване путінським агітпропом населення не вірить навіть власним очам, тимчасом як держава за кілька років збройного конфлікту не спромоглася ні на масовий випуск українських за суттю газет, ні навіть на покриття власної території телесигналом з об’єктивною інформацією.
Натомість у 1991 році саме роз’яснення людям, що без незалежної України її сини всіх національностей слугуватимуть гарматним м’ясом в імперських війнах Росії, врятувало нас від участі в чеченських і сирійських війнах. Результати Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року дали юридичну базу для офіційного створення власної армії, тимчасом як робота Міністерства оборони, редакції «Народної армії», членів Спілки офіцерів України сформувала критичну масу проукраїнськи налаштованих сил у дислокованих на українській території військах.
Тож 6 грудня, коли разом із законом «Про оборону України» було затверджено текст української Військової присяги, 780-тисячне угруповання номінально ще Радянської армії в Україні вже не могло стати окупаційною армадою.
3 січня 1992 року вийшов наказ міністра оборони України, за яким охочі служити Україні до 20 січня мали скласти нову присягу замість даної за часів неіснуючого СРСР. Усупереч грізним розпорядженням з Москви, які зобов’язували «к офицерам, мичманам, прапорщикам, склонным к измене Родине и принятию присяги Украине, применять суровые меры воздействия вплоть до увольнения со службы», в обумовлений наказом строк українському народу присягнули 270 тисяч військовослужбовців. Створювана фактично за народною ініціативою армія України нарешті стала реальністю.
75-РІЧЧЯ ПОСТАНОВИ ПРО ДІТЕЙ-СИРІТ
БІЛЬ. За радянських часів любили повторювати, що в СРСР єдиний привілейований клас — це діти. Та насправді все було з точністю до навпаки: і в роки Голодомору першими жертвами якого стали малолітні громадяни комуністичної імперії, і в роки війни. Зокрема, у постанові ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 27 червня 1941 року «Про порядок вивозу і розміщення людських контингентів і цінного майна» немає жодного слова про дітей. Натомість пріоритет під час евакуації надавали «кваліфікованим робітникам, інженерам», «молоді, придатній для військової служби», «відповідальним радянським і партійним працівникам».
Не дивно, що цей документ аж до горбачовської перебудови залишався секретним, адже красномовно свідчив, що сталінське керівництво не переймалося долею дітей, вважаючи їх малоцінним баластом, від якої жодної користі. Попри величезну кількість сиріт, перший у роки війни нормативний акт про них з’явився аж 23 січня 1942 року — постанова Раднаркому №75 «Про влаштування дітей, які залишились без батьків», підписана заступником голови уряду Вознесенським.
Цим документом органи НКВС зобов’язали відловлювати бездоглядних дітей. Підлітків, старших 14 років, направляли на роботу в промисловість або у сільське господарство, а молодших — до дитячих будинків, вік перебування в яких не міг перевищувати вже згадуваних 14 років. По досягненні його вихованців вважали «мобілізованими» та направляли на роботу, самовільне залишення якої вважали дезертирством та карали тюремним ув’язненням на строк від 5 до 8 років.
На відміну від солдатів, яких хоч одягали і годували, в НКВС перед відправленням дітей на роботу забезпечували їх «необхідним одягом на суму до 200 рублів на 1 людину». У ті часи буханець хліба коштував від 35 до 60 рублів, а тому йшлося лише про демісезонне дрантя, в якому дітей змушували на рівні з дорослими гарувати «на Побєду».
Через рік вже за особистим підписом Сталіна вийшла постанова Раднаркому від 15. 06. 1943-го №659 «Про посилення боротьби з дитячою безпритульністю, бездоглядністю і хуліганством».
«Кращий друг радянських дітей» розпорядився всіх зловлених органами НКВС сиріт 11—16 років направляти до «дитячих трудових виховних колоній». Їх вихованців забезпечували харчуванням «за нормами ГУЛАГу», вони зобов’язані були здобувати робітничі професії та працювати на промисловому обладнанні, виконуючи план.
Фактично йшлося про ув’язнення без жодної провини і вироку суду. Єдиним злочином цих малолітніх рабів Сталіна було те, що їхні батьки загинули на фронті, стали жертвами бомбардувань, артобстрілів чи звірств нацистських окупантів, а родичів, здатних взяти осиротілих дітей на виховання, не знайшлося.
До речі, у постанові №75 від 23 січня 1942 року містився заклик «широко розвинути патронування дітей у родинах робітників, службовців, колгоспників». Сім’ям, які брали дітей-сиріт на виховання, щомісячно виплачували допомогу аж 50 рублів, тобто вартість однієї буханки хліба на чорному ринку.
Не дивно, що сироти вважали за краще самі зголоситись на роботу, ніж виконувати її під конвоєм у дитячих колоніях. Натомість чи не головним стимулом для фронтовиків, які всупереч усім заборонам виховували дітей полків, було усвідомлення, що на відправленого в тил осиротілого хлопчика очікує неминуче ув’язнення в ГУЛАГу.
Сторінку підготував Віктор ШПАК,
«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надані автором)