Максиму Громову 25 років, хоча на вигляд молодший: вочевидь, збавляють рік-другий коротка зачіска і внутрішня енергійність, притаманна неспокійним і непосидючим натурам.
Свого часу закінчив Сумську спеціалізовану школу №29 (до речі, водночас і музичну — за класом фортепіано) і планував стати звичайним інженером. Можливо, й став би, якби не дідусь з маминої лінії Леонід Федорович Бабенко — залізничник за фахом, який свого часу навчався в індустріальному Харкові. Делікатно порадив, аби онук вступав до харківського вишу, але вже… авіаційного. Складно відповісти, чим саме керувався дідусь, даючи пораду онукові. Але, вочевидь, спрацювала інтуїція: ще змалечку Максим тягнувся до всього, що іменується такими словами, як небо, космос.
Зі студентської лави — у гірську піхоту
У родині Громових заведено не тільки прислухатися до старших, а й брати на озброєння їхні поради. Максим подав документи до Національного аерокосмічного університету ім. М. Жуковського «Харківський авіаційний інститут» і став студентом факультету ракетно-космічної техніки, до того ж на бюджетній основі. Навчання — як політ: лекції, практичні заняття, заліки, іспити. З-поміж розмаїття напрямів обрав літальні апарати, що нині набувають особливого поширення, — квадро-, п’яти-, трикоптери, які різняться між собою лише кількістю пелюсток із композиційного матеріалу та деякими технічними параметрами, а призначення мають ідентичні.
І все було б так, як планував юнак, але події на сході України в 2014 році внесли величезні корективи у долю не тільки його самого, а й мільйонів співвітчизників.
На початку лютого 2015-го надійшла повістка із військкомату, і невдовзі студент-випускник шостого курсу, маючи всі права на відтермінування служби, бо готувався до захисту дипломної роботи, став у шеренгу військових. На той час Максим уже мав певний досвід, адже у 2013-му закінчив військову кафедру Харківського національного університету повітряних сил імені І. Кожедуба, склав військову присягу і йому присвоїли звання молодшого лейтенанта.
Спершу — навчання і вишкіл в одній із військових частин, а потім 17 місяців військової служби, з яких 12 — безпосередньо в зоні АТО. Зокрема в районі Донецького аеропорту, саме на тих позиціях, де свого часу віддав своє молоде життя сумчанин Роман Атаманюк, з яким Максим був добре знайомий. Служив гірським піхотинцем у складі 128-ї бригади. Легко помітити, що все, до чого причетний сумчанин, так чи інакше асоціюється з висотою — авіаційний інститут, Донецький аеропорт, гірська піхота.
Про воєнну сторінку в своїй долі Максим згадує з подвійним відчуттям. З одного боку, на все життя у пам’яті залишаться вогненні дні; з іншого — нікому не бажає зазнати того, що довелося пережити самому. Зізнається, що навіть мама лише здогадувалася, де саме проходить її син військову службу. Хоча телефонував їй, переконував, що все гаразд і він незабаром повернеться до рідних Сум.
Але все це вже в минулому. Демобілізувавшись у запас з посади командира роти, захистив дипломну роботу (до речі, темою дослідження обрав уже згадані трикоптери) і приїхав до рідного міста над Пслом, яке, звісно ж, змінилося за минулий рік. І не стільки зовнішньо, як внутрішньо — особисто для нього, Максима, бо на світ він уже дивився зовсім іншими очима. Не тодішніми, юнацькими, а дорослого змужнілого чоловіка.
Як жити далі? Що робити? Ким і де працювати? Ці запитання не просто непокоїли: маючи на руках диплом з такою освітою, відчував, що працевлаштуватися буде вельми проблематично. І не помилився. На щастя, в цій ситуації Максим не залишився сам-на-сам із проблемою. На допомогу прийшли працівники служби зайнятості, які, уважно вивчивши особову справу Максима Громова, взялися за вирішення його проблеми.
Роботу можна «зробити» самому
До Сумського міського центру зайнятості Максим Громов звернувся у червні минулого року. Ніде правди подіти: спеціальність у безробітного інженера-конструктора доволі специфічна — «проектування та виробництво конструкцій із композиційних матеріалів». І пошук роботи чимось нагадував би пошук голки у скирті сіна. Вирішили піти іншим шляхом: якщо роботи немає, то її можна «зробити» самому — відкрити власну підприємницьку справу.
Максим погодився, і вже невдовзі почав відвідувати курси цільового призначення «Основи малого підприємництва», де активно консультувався із спеціалістами, вивчав місцевий ринок праці. А по закінченні навчання успішно захистив бізнес-план, скориставшись правом отримати одноразову допомогу з безробіття для організації виробництва аерофото- та аеровідеозйомки, а також поствиробничої діяльності — редагування, монтаж фото- й відеоматеріалів.
Другий день листопада минулого року став для Максима Громова точкою відліку нового етапу життя — саме тоді він одержав посвідчення на право займатися підприємницькою діяльністю. І хоча часу минуло не так уже й багато, однак ці дні особливо спресовані й сповнені інтенсивного пошуку та практичних дій. Як говорить Максим, ця ніша на ринку праці хоч і не зовсім порожня, однак дуже перспективна. Насамперед для працівників сільського господарства, лісівників, геологів, пожежників. Не можна знімати з рахунку й інший сегмент діяльності — різні види зйомок весіль, ювілеїв, а також корпоративних свят, фестивалів, конкурсів, тих чи інших урочистих подій. Тобто простір широкий і перспективний. Але це не означає, що тут і досі незорана цілина: у Сумах і деяких районних центрах поступово починають освоювати цей вид підприємницької діяльності. Максим ретельно відстежує ринок і, звісно ж, вибудовує свою роботу, враховуючи ці тенденції. Він уже має один квадрокоптер, комп’ютер із відповідним програмним забезпеченням. Планує придбати ще один дрон — потужніший, за допомогою якого можна буде вести зйомки на різних висотах — аж до 500 метрів над рівнем моря. За словами Максима, поки що він зробив перший важливий крок на шляху до своєї мети. Надалі все залежатиме лише від його наполегливості, старанності та майстерності. Директор Сумського обласного центру зайнятості Володимир Підлісний переконаний, що у таких, як Максим Громов, усе буде гаразд. Адже вони не чекають манни з небес, а несуть відповідальність за власну долю, роблять усе, аби знайти своє місце в житті. Наведений приклад — лише один із сотень, коли працівники центру зайнятості приходять на допомогу демобілізованим учасникам АТО. І здебільшого така співпраця закінчується успішно.