Біла тарілка була класичної форми. Приблизно такою самою вона сотні чи навіть тисячу разів з’являлася перед витріщеними очима землян, які клянуться про зустрічі з прибульцями із міжзоряних світів. Утім, відразу помітив невелику відмінність: оця зависла і завмерла не горизонтально, як заведено, а вертикально — на ребро. Невже аварійна посадка? Їй-бо, так і є, бо он поруч потерпають кілька прибульців… Я з полегшенням зітхнув. По-перше, вони живі. По-друге, чужинці зовсім не страшні: жодних тобі величезних зубів, пазурів чи хвостів. Коротко кажучи, точна копія нас. А те, що вони зараз чогось стоять на головах, це, мабуть, результат невдалого приземлення тарілки. А може, ось так на них подіяло земне тяжіння? Нічого, зараз спробуємо це виправити…
— Ану… чеши… від нас… подалі! — люто прогарчав кремезний прибулець. — Щезни, кому… кажу, поки… трамваї ходять… і я тобі… ноги не поперебивав!..
Дивись! Вони й гомонять по-нашому. А що лаються — не біда. Мабуть, досі перебувають у шоковому стані після виснажливої подорожі та твердої посадки.
— Я ж тільки хотів допомогти вам, брати по розуму! — почав встановлювати контакт. І закінчив.
— Замовкни! — перебив мене власник взуття 44-го розміру. — Ваш Бендера тобі брат! І Мазепа з Петлюрою!.. Відійди, бо вдарю!
— Мамо, а він нас не покусає? — злякано пропищав малий прибулець. — Не заріже? А де його велика сокира чи ніж? А ще казали, що вони всі з рогами…
Прибульчиха проігнорувала наївні розпитування. Натомість грізно вимовила:
— Нехай тільки спробує! Я йому відразу всі очі видряпаю!.. Ходи-ходи, клятий укропе, ще на крок ближче!
Гм… Може, це й не прибульці зовсім, а, скажімо, йоги? А дуже агресивні, бо кров вдарила у голови від довгого перебування догори дригом.
— Усе нормально! — спробував їх заспокоїти. — Не буду вас турбувати. Жодних проблем. Якщо вам подобається так стояти чи ходити…
— Бач! — чогось зрадів суб’єкт чоловічої статі. — Він, зайда, на нашій землі вже починає вказувати, як нам ходити! Самі знаємо! Ми споконвіку тут проживали і ходили так, аж поки ви не приперлися і не почали нас розстрілювати з гармат і бомби кидати з літаків!
— Де ви проживали і де так ходили? — мимоволі вихопилося в мене.
— Та де ж?.. На Донбасі звичайно! Тут завжди всі нормальні люди ходили на головах. Це тільки бендерлоги — такі як ти — пересуваються ногами. І нас тепер змушують так робити і при цьому нещадно розстрілюють з усіх видів зброї!..
Я нишком почав озиратися довкола. З двох одне: або десь поряд є прихована камера для чергового телешоу, або у пошуку цих персон зараз уже збилися з ніг сердиті санітари з гамівними сорочками напохваті. Треба якось протриматися до приходу персоналу того специфічного закладу, звідки, схоже, чкурнули його пацієнти.
— Що, ваші донбаські діди й прадіди ось так само дибуляли? — починаю тягнути час.
— І баби, й прабаби також! — єхидно уточнила жінка. — Сказано ж: так було завжди, аж поки не настала Україна… Стоп! Ти такий і є чи тільки прикидаєшся?.. Ану, зізнавайся: коли востаннє російське телебачення дивився? Чи хочеш сказати, що йому не віриш?..
У-у-ух. Та це не психи! Це звичайні донбаські телепланетяни. Тобто донедавна нормальні люди, які потерпіли від брутального і агресивного впливу тієї ж супутникової тарілки. Адже вони, горопахи, через знавіснілу російську пропаганду тепер приречені сприймати реалії у збоченому вигляді і взагалі хтозна-як. А оскільки перечити їм справа марна, піду собі далі.
— Мамо, а чому по телевізору казали, що в українців аж дві голови? — почулося услід ще одне дитяче запитання. — Він же нормальний.
— Це був мутант! — авторитетно відповів батько. І відразу визвірився: — Чи ти російському телебаченню також не віриш?..