Звитяга — одна. А творців її — мільйони. Коли окупант топче нещадно твою землю, сіє смерть, не важливо, скільки тобі років, фронтові дороги ведуть у складі регулярних військ чи ти дієш у повстанських, партизанських загонах, головне — здобути перемогу над поневолювачем. Коріння воюючої України в Другій світовій було глибоким і міцним.
Свою вагому лепту в безкомпромісну боротьбу з ворогом, поза всяким сумнівом, внесла й Українська повстанська армія. Створена на Волині, вона активно била супостата в Галичині, на Поділлі, Закарпатті, Буковині, Поліссі, в так званому Закерзонському краї. Її загони мали бої в нинішніх Хмельницькій, Житомирській, Вінницькій, Київській, інших областях. Були в лавах УПА не лише українці, а й представники багатьох інших національностей. Володимир Чермошенцев, скажімо, — етнічний росіянин. У повстанських 16 років він боронив українську землю від поневолювачів.
Лихоманівка долі
Травень — місяць приходу Володимира Олексійовича в земне життя. 87 років тому такої квітучої пори народився він у Саратовській області в селі з досить «хворобливою» назвою — Лихоманівка. Згодом це поселення перейменували в Борисоглібівку, але доля Володимира Чермошенцева, схоже, стала-таки лихоманівською — вразливою до безталання та нужди. Його дитячі роки захлиналися в голоді. На Поволжі особливо відчувалася нестача хліба і продуктів харчування 1921-го та й, зрештою, 1933 року. Голодна смерть забрала майже всю його родину. Мов прожектором висвітлює нині пам’ять Володимира Олексійовича жахливу подію з його шестирічного віку. У селі у великий казан кидали лободу, кропиву, інші рослини, сипали «баночку американської крупи» й годували людей під наглядом військових.
Ополоник того варива налили й у Володину миску, проте хлопчині цього було замало, тож просив, щоб батько приніс добавки. У тата, звісно, серце розм’якло, хотів виконати синове бажання, але зазнав хіба сильних ударів від прикладу солдатської гвинтівки. Не мине й кілька днів, як за захист власного майна більшовики просто вб’ють батька, а хату спалять. Маленькому ж Володьці з кількома односельцями випаде велика дорога в Україну. Скільки його ніжки пішки пройшли — й не знати!
Жага життя, мрія, що там, у далекій та незнаній йому Україні, він наїсться хліба вдосталь, додавала хлопчині сил. Та добравшись до бажаної землі, побачив, що тут голод лютує ще дужче, ніж на Поволжі. Пригадує, як в одній хаті лежала мертва молода жінка, а поруч — немовля. І знову Володю шляхи-дороги покликали. Тепер уже до Криму. Спочатку його прихистила татарська сім’я, якій допомагав вирощувати тютюн і лікарську ромашку. Півострів став місцем осідку поволзьких Чермошенцевих, адже сюди згодом до Володі приїхали також мама та брат. Тут їх і застала Друга світова війна.
Володимир Олексійович розповідає, що якось із друзями знайшли гранату: мабуть, цікавість змусила його смикнути за шнурок і кинути її подалі від себе. Влучив у самий туалет фашистів. Староста дізнався, хто це вчинив, і попередив матір, щоб сина терміново забрала з поселення, інакше станеться трагедія. Хлопчині поспішно довелося розпрощатися з мамою й податися в напрямку Сімферополя. На одній із доріг гітлерівці гнали колону наших людей, були це переважно юнаки й дівчата. Схопили тоді й Володимира Чермошенцева.
Згодом він опинився в одному з таборів у німецькому Ватенштедті, де його змусили працювати на місцевому коксовому підприємстві. Якось домовилися з хлопцями про втечу. План зреалізували. Можливо, Володю охорона і впіймала б, якби не велика собача будка, в якій мала свій виводок вівчарка. Саме у цю конуру він і заховався. Коли собака повернувся й побачив біля своїх цуценят хлопчину, загарчав, проте не загавкав, відчувши, либонь, всю складність ситуації людини. Тут юнак пробув днів з чотири, доки не втихомирилося в таборі. Довелося трохи «позичати» харчів у собаки — споживати те, що їй приносили.
А далі почалися нові дорожні митарства. У тридцятих роках Володимир Чермошенцев здійснював важкі переходи з Поволжя в Україну, тепер він знову повертався на українську землю, але вже втікаючи з фашистської неволі. Йшов, як каже, на сонце — де воно сходить, туди й він. Пересувався-поневірявся невелелюдними шляхами, лісами, застрибував у товарняки, прошмигував повз ворога. А ось в очереті поблизу села Тараканів, що на Рівненщині, не впильнувався — схопили. Почалася нова сторінка його долі.
Книжка про джуру
Після затримання в очереті шістнадцятирічний хлопчина опинився в таборі міста Дубно. На роботу не виганяли, вочевидь його знову чекала недоля остарбайтера. Та якось уночі прогримів вибух, пролунали постріли. До бараку вбігли чоловіки з гвинтівками й кричали, щоб втікали до лісу. Утік. Звісно, всіх перипетій і не розповісти. Цілу книжку можна писати. Утім, чому можна? Народний депутат України трьох скликань Микола Поровський, власне, й видав на основі кількох зошитів-спогадів Володимира Чермошенцева роман-хроніку «…Й бурею битва гриміла». Як зазначив в одній із рецензій Дмитро Павличко, у цій книжці пан Микола «ніде не порушив правди, не пересолодив жодної розмови, жодного епізоду патріотизмом, який чатував на нього, як ворог у засідці».
Звісно, російський юнак за логікою мав би податися в радянські партизани, тим більше, що в рівненських лісах діяв такий загін, очолюваний Дмитром Медведєвим. Але ж знав, що саме комуністи забрали життя його батька. Тож Володя обрав повстанське життя в Дубненській сотні УПА, якою командував «Юрко» — Георгій (Юрій) Чуйковський, який і керуватиме куренем, стане інспектором збройних сил УПА військової округи «Богун» (з 1944 року — округа «Південь»).
Той день, коли Чермошенцева привели до «Юрка», він добре пам’ятає. Сотник заговорив до нього російською, попросив прочитати молитву й уважно стежив за юнаком. За якусь хвилину-другу сказав, що тут не можна йому залишатися: або слід іти на всі чотири сторони, або стати повстанцем. «Я хочу з вами», — дивлячись у вічі командиру, зронив Володя. Потім в урочистій обстановці разом з іншими хлопцями присягнув Українській повстанській армії, отримав гвинтівку. А згодом йому й джурою (ординарцем) і посильним «Юрка» запропонували стати. «Я вам ще й чоботи, і коня чиститиму», — сказав на радощах.
Володимир Олексійович добре пам’ятає першу повстанську варту, під час несення якої ворог влучно накинув на його шию зашморг. Проте він встигнув натиснути на гачок гвинтівки, тож на постріл прибігли побратими й врятували його. Певна річ, незабутнім стало і бойове хрещення біля села Нараїв. Доводилося вести бої і з фашистами, і з червоними — з усіма, хто не бажав свободи та державної самостійності Україні. Під час рейду в Мізочі стояло завдання — вибити гітлерівців із цукрового заводу й вивезти звідти солодкий продукт для потреб упівців. Спалахнув бій, в якому Володимира Чермошенцева поранили.
Майже два роки Володимир Олексійович боровся у повстанських лавах. Якось, коли він разом із побратимами спав у лісі на краю глибокого яру, на них напала спецгрупа НКВС. Затримали. А потім в ув’язненні почалися допити: його били, вирвали обценьками нігті на двох пальцях, поламали ребра, вибили кілька зубів. Змусили показати схованку. Погодився, знаючи, що там нікого вже немає. Доки червонопогонники залазили всередину повстанського сховку, пан Володимир стрімголов подався у лісові хащі. Так і врятувався.
Нині героїзм упівців подає нам приклад одержимості незалежною та соборною Україною. Їх не вабили посади, як, приміром, деяких теперішніх ура-патріотів. З цього приводу справедливо й точно слова Володимира Чермошенцева передає у своїй книжці Микола Поровський: «Всі вони знали, що УПА не переможе дві могутні армії — Німеччини й Росії, але зголосилися йти на смерть, щоб не померти бидлом чи гарматним м’ясом за інтереси своїх гнобителів і хоч трохи побути господарем на власній землі».
Післяповстанські роки
Володимир Чермошенцев після повстанських днів і ночей на Рівненщині повернувся до Криму. Без жодних документів. Місцеві режимні органи так і не знали, що він перебував у лавах УПА. Але все-таки звинуватили його у бродяжництві та ухилянні від служби в армії. За це суд «вліпив» йому аж десять років позбавлення волі. На нього чекав лісоповал у Кіровській області. Вісім років неволі витерпів — два із призначеного строку скоротила смерть Сталіна. Повернувся знову на Кримський півострів, але вже з радянським паспортом. Працював, каже, у побуткомбінаті, на будівництві. Одружився. Четверо дітей виховував, але всі вони вже померли, залишився сам.
Удруге створив сім’ю. Проживав у Бахчисараї, вів активну громадську роботу. Та з окупацією Росією українського Криму лихоманівська доля знову повернулася — довелося залишити рідне йому місто. Як стверджує, його попередили: мовляв, ти росіянин і судитимуть тебе за твоє повстанське минуле за російськими законами. Отак і став біженцем. Прихистила ж ветерана УПА тернопільська земля. Спочатку Володимир Олексійович оздоровився в санаторії «Медобори». А тепер мешкає в окремій кімнаті у Петриківському геріатричному пансіонаті, що неподалік обласного центру. Побутовими умовами та увагою тутешнього персоналу й тернополян дуже задоволений. Каже, що почувається добре, хіба що сльози тиснуть за Крим, за Україну. Проте є впевненість, що здолаємо російську агресію. Адже в українському народі живе вічно повстанський, вільнодумний та героїчний дух. А отже, звитяга буде за нами.