Півтора десятка років тому, відпочиваючи з сім’єю в Криму, прогулювався вечірньою набережною Ялти. З-поміж безлічі принад у літньому присмерку увагу привернула скульптура… Чарлі Чапліна.
У строгому циліндрі, вишуканому фраку, чудернацьких черевиках, з неодмінним ціпком у руках.
Невже кримчани вирішили увічнити знаменитого актора саме на березі моря? Чому там, а не в якомусь іншому місці, яке було б гідним його постаті?
Підійшов ближче і з подивом відзначив, що скульптура зовсім не та, про яку подумалося. До цього незрушний Чарлі спочатку злегка схилив голову, а потім почав підводити одну руку, другу… Коли ж побачив біля ніг «артиста» звичайнісінького капелюха, а в ньому купюри, зрозумів: таким чином не позбавлені артистизму громадяни заробляють на прожиття…
Про це згадав днями, коли йшов через Харківський міст у рідних Сумах. Посеред сонячного спекотного дня зустрів хоч і не Чапліна, та все-таки живу скульптуру молодика, який був весь у срібному: циліндр, піджак, штани, черевики. І навіть маленький «метелик», що підкреслював стоячий комірець сорочки. Та що казати про одяг чи взуття, якщо обличчя «інопланетянина» (а здалеку він таки нагадував космічного прибульця, якими їх звикли бачити глядачі на теле- та кіноекранах) аж переливалося-сріблилося у штучному «скафандрі» під пекучим сонцем.
Біля незрушної фігури зупинився на якусь мить, щоб покласти в капелюх гроші. І саме тоді скульптура заворушилася, ледь помітно хитнувши головою на знак вдячності.
Кілька днів потому на центральній вулиці міста Соборній надибав колег «прибульця», точніше, колежанок. Дві дівчини на відстані сотні метрів одна від одної привертали увагу перехожих незвичним вбранням орієнтовно ХІХ століття. Ось тільки колір був інший — бронзово-коричневий. Біля кожної з них так само лежав капелюх, з якого виднілися гривні.
Дівчата стояли настільки незрушно, що аж самому стало млосно: це ж яке здоров’я і витримку треба мати під пекучими променями в отакому фарбо-вбранні? Так склалося, що одна з дівчат закінчувала «зміну» і збирала речі. Не витримав, поцікавився, що змусило її вдатися до цього скульптурного заняття.
Назвавшись Оленкою, із захопленням розповіла не про якісь труднощі, а про радість… творчості. Виявляється, в Сумах є спеціальна студія, де такі, як вона, залюбки опановують ази акторської майстерності. А заодно можуть і підзаробити.
Стосовно фарби категорично заперечила: шкоди — жодної. Щойно приходить додому, змиває її спеціальним розчином, і від гриму не залишається й сліду. Не було сенсу вдаватися в дискусію, хоча і брати на віру сказане не випадало. Бо хоч би хто що доводив, фарба чи навіть крем завжди таять елементи ризику, а тим паче спекотної пори. Не беручи до уваги можливих уроків акторської майстерності, подумалося про інше: в умовах безробіття молодь виявляє неабияку винахідливість, щоб хоч якось наповнити власні гаманці.
Нині в Сумській обласній службі зайнятості стоять на обліку 17,2 тисячі безробітних громадян, із яких 38% — віком до 35 років. А скільки земляків-українців у пошуках роботи подалися за кордон? Точно на це запитання ніхто не відповість, хоча, за орієнтовними підрахунками, по Україні цифра ця коливається у межах 4—6 мільйонів. У цій архіскладній ситуації однозначно не до жартів. Та як не згадати вислів одного з гумористів: риба шукає де глибше, а людина — де риби більше.
Переконаний, що і Оленка, і її колеги по сумській студії стають живими скульптурами не тільки від бажання удосконалювати акторську майстерність. Аби лишень це не оберталося загрозою для їхнього здоров’я. І не тільки їхнього, а й усіх, хто хоче заробляти будь-якими законними способами, не чекаючи примарної допомоги чи підтримки.