ПРОБЛЕМА
Чому селяни по півроку чекають компенсації за молодняк, а експерти ставлять тваринництво на рівень національної безпеки?
Олена та Микола Максимюки із села Хотинь Рівненського району про те, що держава виплачуватиме компенсації за утримання телят, дізналися торік. Оскільки їхній Зірці незабаром мав виповнитися рік, вирішили заготівельникам її не здавати: як-не-як, порахували, можна буде претендувати на тисячу гривень — чималі, як для села, гроші.
А Зірка ні про що й не здогадується
—Торік у серпні наша Зірка отримала від ветлікаря «паспорт», де її власником ми записали чоловіка. Але незабаром чоловік поїхав на заробітки, отже відкрити рахунок у банку на отримання компенсації на своє ім’я не змогла — потрібно було доручення від нього, завірене нотаріально. Хоча я теж співвласник господарства, яке багато років ведемо разом. А поки чоловік повернувся, відкривати той рахунок, виявляється, було вже пізно: Зірці ж бо тим часом виповнилося 15 місяців — у цьому віці компенсація припиняється. Тепер, коли ми від неї вже потомства діждалися, молода теличка через місяць пішла під ніж. З державою, побачили, справи кепські, а дітей чимось годувати треба.
У поліських районах Рівненщини чоловіки на заробітках традиційно: одному Богові відомо, скільки наших людей возять по світах свої працьовиті руки. І скільки дружин мають подібні проблеми, якщо раптом «недалекоглядно» ідентифікують худобу, записавши її власником чоловіка. А чому б державі, яка не створила робочих місць для достойного життя селян удома, не поширити отримання компенсації на законних співвласників господарств? Щоб сільські люди в гарячу жнивну пору не витрачали час та нерви на вирішення ось таких, надуманих, формальностей?
От тільки Зірці до всіх цих проблем байдуже: паслась собі й не знала, що лише на заготівлю сіна для неї господарі витратили 600 гривень (8 гривень за сотку сінокосу косаркою). Ну дуже їм знадобилася б та державна тисяча, з якою не склалося. Та навіть ті, у кого все склалося, чекають на компенсацію по півроку — і не лише на Рівненщині. Дивна закономірність: перед торішніми виборами народних депутатів кошти селянам виплачували справно, а ось із листопада (увага!) прийом документів на компенсацію взагалі припинили, відновивши його аж… 1 квітня цього року. Це що, іронія долі? Чи насмішка над селянами у день сміху? І лише цього року повернули селянам Рівненщини 3,6 мільйона гривень заборгованої торішньої (!) компенсації.
А річ же, за великим рахунком, у довірі селян до держави, яку, завдяки цій програмі, хотіли відновити, а натомість зовсім утратили. І при цьому, звісно, не досягли головної мети: наростити поголів’я ВРХ — воно знову впевнено йде під ніж. Бо якщо загалом заготівельна ціна на молоко (порівняйте з газованою водою!) не витримує критики, то тут, у приміській зоні, її часто й взагалі не пропонують. Єдиний вихід — базар, та хіба з великим молоком у таку спеку на нього встигнеш? Хоча треба віддати належне працьовитим та терплячим рівненським селянам: навіть за цієї скрути вони стабілізували і дещо наростили поголів’я.
Тваринництво на селі — це передусім зайнятість населення. Фото Світлани СКРЯБІНОЇ
«З міністрами радитись не будемо…»
Олена та Петро Покальчуки із села Підгірці того ж таки Рівненського району торік державі не повірили: здали свого бичка заготівельнику по 14 гривень за кілограм живої ваги і взяли за нього майже 4 тисячі гривень — дітей-студентів до навчального року треба було підготувати.
— Хтозна, чи надовго та програма, чи тільки до виборів, — одразу ж, пригадую, засумнівалися вони. — Зневірилися ми вже, а порадитися ні з ким…
— Нехай порадяться зі мною, — впевнено відповів на викладені вже в моїй інтерпретації тривоги селян тодішній перший заступник міністра аграрної політики та продовольства Микола Безуглий, який рівно рік тому приїхав до Рівного, де й розповідав про переваги державної допомоги на молодняк.
«Ось вам розкладка, — навів статистику високопосадовець. — Сьогодні 79 відсотків українського молока виробляється у селян і лише 21 — у агрогосподарствах. У Рівненській області частка корів у населення ще вища. Тобто принаймні 10 років поїти Україну молоком буде селянин. Саме тому ми й вирішили підтримати його через дотацію на молодняк: це не тільки поступове відновлення поголів’я, а й розвиток тваринництва. Тому програма підтримки буде діяти не менше 4—5 років, і тут держава, запевняю вас, є партнером селянина. Ви ж дивіться: якщо людина дотримає теличку до року, щоб мати тисячу гривень дотації, в якої господині підніметься рука пускати її під ніж? Нині ж ситуація більш ніж критична. Скажімо, на Рівненщині загалом 100 тисяч корів, а молодняку — лише 18 тисяч. Будьмо реалістами: жодна господиня не триматиме ялову корову — тобто 82 тисячі торішніх телят пішло під ніж. Саме для ваших селян програма прислужиться чи не найкраще: адже маленька Рівненщина тримає вдвічі більше корів, ніж, скажімо, велика Київщина».
Доволі переконливо, чи не так?
— За намір підтримати селян ми, звісно ж, вдячні — копійка на селі зайвою не буває. Але нехай держава краще зафіксує нижню планку ціни на молоко — і люди відновлять поголів’я без жодних компенсацій, — висловив тоді свою позицію заступник голови обласної ради Олександр Чуприна. — Кажу так саме тому, що ця тема нам справді болить — у нашій аграрній області люди більше не мають де заробити грошей.
Чуприну вкотре не почули, а програма вже за рік пригальмувала.
— Сьогодні на Рівненщині претендують на отримання державної компенсації на 16 тисяч голів ВРХ 13 тисяч їхніх власників. Уже цього року держава відшкодувала 3,6 мільйона гривень торішнього боргу. А відповідно до наказів Мінагрополітики, в 2013-му на нашу область передбачено 5 мільйонів гривень компенсацій. 3,3 мільйона з них уже надійшли в область, — каже начальник головного управління агропромислового розвитку облдержадміністрації Надія Переходько.
Та (увага!) це ще зовсім не означає, що ці гроші дійшли до конкретного селянина: сьогодні кожному керівнику відомо, як працює казначейство, через яке проходять державні гроші.
То для кого і для чого цей город городили, якщо не були впевненими, що грошей у держави вистачить? Селяни до профільного міністра радитися тепер точно не підуть: обпеклися на молоці, то й на холодну воду дмухатимуть.
От тільки чому в усіх, так би мовити, суспільно-економічних формаціях «найбіднішим родичем» у власній державі почувається селянин?
ДУМКА ЕКСПЕРТА
Щоб селянин мав роботу
Микола ЗІНЧУК,
академік НААН,
заслужений працівник
сільського господарства України:
— Пригадуєте, торік я вам говорив про те, що стимулювати треба корову, а не молодняк ВРХ: це моя тверда позиція, яка грунтується на півстолітньому досвіді керівника дослідного господарства «Тучинське», що у Гощанському районі на Рівненщині. Тепер скажу більше: якщо держава хоче зберегти незалежність, вона мусить усерйоз, а не епізодично, під чергові вибори, займатися тваринництвом. Модернізована техніка сьогодні витісняє селян із поля, тож чи не єдиний спосіб мати роботу і вижити на селі — це корова, на яку тяжко працює вся сім’я. Держава, по-перше, мусить встановити мінімальну закупівельну ціну на молоко влітку та взимку, по-друге, дати селянинові на корову 4—5 тисяч на рік. Із них селянин сплатить внески до Пенсійного фонду, щоб, урешті-решт, назбирати собі хоча б половину мінімальної пенсії. Це буде добрим стимулом наростити поголів’я і, звісно, відродить галузь тваринництва. А без цього ми ризикуємо втратити навіть ті ринки збуту молокопереробної продукції (сирів, масла), які маємо. Ось чому я сказав про цю проблему як про питання національної безпеки.
Тільки справедлива державна політика щодо селянина відродить і поголів’я, й довіру селян. Інакше яких би схем ми не винаходили, те теля все одно буде золотим — причому в прямому значенні вислову.