Недавно відбулася начебто суто локальна і не надто цікава для загалу, хоча насправді доволі знакова подія. Підприємство з переробки насіння соняшнику залучило до себе як інвестора болгарську компанію, що виробляє устаткування для цієї самої переробки.

Принагідно зібрали круглий стіл з промовистою назвою «Європейські інвестиції в переробну галузь України та створення привабливого інвестиційного клімату». У заході взяли участь представники ділових кіл України та закордоння, а також посадовець Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства.

Імпорт замість власного виробництва

Спробуємо пояснити, чому цей начебто незначний факт привернув до себе таку увагу. Річ у тім, що глибокої переробки сільськогосподарської сировини у нас наразі майже не існує — чи то стосується насіння соняшнику, чи зерна. Отримуємо лише те, що й сто років тому: із соняшнику — олію та макуху, із зерна — борошно, крупу та комбікорми, тоді як маємо можливість добувати з нашої аграрної сировини чимало інших продуктів переробки, які мають набагато більшу додану вартість і великий попит на світових ринках.

Скажімо, із зерна можна отримувати глютен (клейковину), лізин, біоетанол тощо. Як зауважив з цього приводу начальник відділу розвитку АПК та харчових продуктів Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства Олександр Крівой, це дасть змогу отримувати всередині країни додаткову додану вартість, створить нові робочі місця у переробній промисловості.

Варто додати, що переробка сільськогосподарської продукції має одну особливість, яка вирізняє її з-поміж інших галузей: оскільки це рослинна сировина, тут за належного господарського підходу нема відходів, усе для чогось згодиться. Скажімо, лушпиння соняшнику може бути пальним, і олійно-жирові підприємства широко його використовують для власних виробничих потреб.

Генеральний директор асоціації «Укроліяпром» Степан Капшук навів такі дані: дві тонни соняшникового лушпиння замінюють тисячу кубометрів газу. Відтак переробка на власному енергозабезпеченні стає дешевшою на $20—30 на тонні сировини.

Або соняшниковий шрот — із 6 млн тонн близько 5 млн продаємо на експорт, хоча це цінний корм для худоби. Ще більше за кордоном цінується соєвий шрот. Певна річ, можна зауважити, мовляв, худоби нема, тож і годувати нема кого, доводиться продавати… А може, навпаки — було б більше кормів, то було б і більше худоби?

Деякі з компонентів, що можна отримати із сільськогосподарської сировини за допомогою глибокої переробки, потрібні іншим галузям, наприклад харчовій або медичній. Скажімо, кондитерам вкрай необхідний глюкозний сироп, продукт глибокої переробки зерна пшениці чи кукурудзи. Але і його, і ще багато чого мусимо імпортувати — не тому, що не маємо з чого зробити, а просто немає чим, бо обладнання для глибокої переробки сільськогосподарської сировини доволі дороге.

Щоб багато мати, треба багато вкладати

Представник ГО «Міжнародна асоціація переробників України» Ольга Кулакова зауважує: вартість олійно-жирового підприємства глибокої переробки, за приблизними підрахунками, сягає 150 млн євро, час окупності — близько десяти років. Де у нас можна взяти гроші на такий термін?

Банківський кредит? За десять років відсотків набіжить удвічі більше за суму, яку позичали! Та й ніхто у нас не дасть позику на такий термін.

У цьому полягає причина песимізму керівництва вітчизняних підприємств, зокрема олійно-жирових. З опитаних підприємств олійно-жирової галузі 45% стверджують, що їх влаштовує те устаткування, яке вони мають, хоча 67% заводів збудовано понад десять років тому, і відтоді його не модернізували. Причина такої дивної невідповідності в тому, що багато переробників просто не знають, у якому напрямі їм удосконалюватися. Авжеж не знають, бо не мають реальної можливості… Вочевидь, серед переробників іншої сільськогосподарської сировини — настрої такі самі.

Шкода, що у нас нема урядових програм, які б надавали преференції (податкові пільги, пільгові кредити тощо) для розвитку важливих галузей, хоча вони приносять високу додану вартість, і користь для країни тут начебто очевидна. Наприклад, у нашого північного сусіда нема жодного заводу для глибокої переробки пшениці, хоча Росія — один із світових лідерів з її експорту. Хіба тут не закладено одну з передумов нашої економічної перемоги над агресором?

Тож залучення виробників устаткування для глибокої переробки сільськогосподарської продукції як спонсорів цієї самої переробки — шлях доволі перспективний не лише для галузі, а й для економіки країни загалом.

Що за кордоном

Утім, є одна заковика: за кордоном давно сформувалася потужна індустрія з переробки української сільськогосподарської сировини, частину продуктів їхньої переробки ми купуємо вже в Україні, але під іноземними марками, решта іде за кордон. Скажімо, в одному з портів Туреччини просто в митній зоні на українській пшениці працює потужний борошномельний завод, а вироблене там борошно, вже нібито турецьке, звідки прямує до третіх країн.

І коли почнемо нарощувати власну переробку, як сприймуть це власники подібних підприємств? Щоправда, як відповів нам на це питання директор громадської спілки «Борошномели України» Родіон Рибчинський, буде й багато охочих на продукцію саме нашої переробки, бо вона дешевша.

Треба зауважити, що на ціну продукції впливає багато чинників, тому варто враховувати особливості країни-партнера. Так, у нас зарплата нижча, ніж у більшості сусідів, це складник собівартості. Але у Туреччині, скажімо, дешевші енергоносії, а їхня частка у ціні продукції досить вагома.

Слід враховувати і політичні чинники у кожній з країн-партнерів: у кого сильніші позиції в уряді даної країни, у власників переробних підприємств, що працюють на українській сировині, чи у торговців продуктами української переробки та споживачів? Вочевидь, тут вплинути на ситуацію наші переробні підприємства чи навіть професійні асоціації не мають змоги, просування національної продукції на світові ринки має відбуватися за урядової підтримки.

Але й тут є певний нюанс — одна справа, якщо перемовини з урядом іншої держави веде аграрний міністр України, і зовсім інша — якщо це лише директор аграрного департаменту Міністерства економіки. Схоже, коли ухвалювали поспішне рішення про ліквідацію Міністерства аграрної політики, цей важливий аспект просто не взяли до уваги.

Крім того, переробники зауважують на важливості запровадження інвестиційного кодексу, потреба в якому давно назріла. Не менш важливо виробити основи державної політики пільгового кредитування та інших засобів стимулювання розвитку стратегічних галузей, до яких, без сумніву, належить і глибока переробка аграрної продукції.