Без імені цього співака годі уявити сучасну національну культуру і мистецтво. І дедалі яскравішим, виразнішим і значущішим стає унікальний золотий баритон, яким заслуховувалися і будуть заслуховуватися мільйони слухачів не тільки України, а й усього світу. За своє мистецьке життя він побував у десятках країн, де в переповнених залах глядачі стоячи аплодували нашому співвітчизникові за віртуозно виконані оперні партії й численні пісні, що вже стали українською національною класикою.
Він народився 22 січня голодного 1933 року, і життя з першого дня випробовувало сільського малюка на фізичну й душевну міцність. Пережив Голодомор (а він не обминув його рідних Тернів на Сумщині), важкий період фашистської окупації. Не раз і не двічі дивився в очі смерті й лише завдяки сприянню долі разом з рідними братиками і сестричками (а в сім’ї було п’ятеро дітей) пережив окупаційне пекло.
Анатолій Мокренко ледь не став льотчиком і артилеристом (навіть склав вступні іспити в училище), а потім вивчився на… геолога, закінчивши Київський політехнічний інститут. Але сцена, пісня, музика завжди залишалися в його душі й серці, які не втомлювалися співати, попри побутові складнощі, геологічні експедиції, неминучі негаразди і проблеми.
І до сьогодні залишається загадкою, як у маленькому селі, де про оперне мистецтво мали (і чи мали взагалі?) вельми приблизне уявлення, народився співак, якому судилося стати його гордістю. Адже ні в ранньому дитинстві, ні в школі він не був знайомий навіть з азами опери, яка потребує особливої не тільки голосової, а й естетичної підготовки.
Але Анатолій Мокренко став тим, ким є сьогодні: насамперед співаком, який має у творчому активі величезний масив різних записів, чудовим вихователем юнаків і дівчат, що продовжують сценічну естафету старшого покоління, популяризатором української пісні, натхненником і організатором культурно-мистецьких заходів. Саме під час одного з них і випало познайомитися з Анатолієм Юрійовичем — у рідних Тернах Недригайлівського району, де на початку 2000-х він разом з однодумцями започаткував обласний фестиваль серед сільських дитячих хорів «Співаймо разом!». До речі, на той час перший в Україні.
І досі бачу зграйки захоплених хлопчиків і дівчаток, які обступили співака. Слухали кожне його слово, побажання. І немає жодного сумніву, що в дорослому житті вони завжди пам’ятатимуть Терни, фестиваль і, звісно ж, свого наставника. А також берегтимуть у душах сяйво української пісні, яка зцілює і підтримує всіх, хто її любить і шанує.
За майже два десятиріччя знайомства зустрічався зі славетним земляком не тільки в Тернах, які по-своєму дорогі й для мене (із села Гринівка, нині Володимирівка, що поряд, родом мої батьки), а й у Києві. Одна із зустрічей кілька років тому майже неймовірна. Перебуваючи у справах на станції метро «Хрещатик», посеред людського велелюддя випадково зустрів Анатолія Юрійовича, який поспішав на заняття до консерваторії. Побачивши один одного, кілька секунд ошелешено дивилися, не вірячи очам (бо Суми не Київ — і навпаки), а потім розсміялися: якби домовлялися про зустріч, то неодмінно щось завадило б.
Анатолій Юрійович — багаторічний передплатник і уважний читач «Урядового кур’єра». Інколи телефонує: мовляв, прочитав ось цей матеріал — чудовий і потрібний! І зізнається, що найбільше чекає публікацій про Сумщину — наче вдома побуває. Кожне таке спілкування, навіть кожен дзвінок — для мене маленьке свято. Бо то справжні житейські уроки мудрості й доброти.
Щасливий, що причетний до фестивалю «Співаймо разом!» і що саме за рекомендацією Анатолія Мокренка написав слова, які стали візитівкою свята дитячого співу. Справді бо: «Співаймо разом, друзі, повсякчас, і в світі посвітлішає відразу, бо пісня — то як сонце в небесах».
Незабаром травень, а з ним і черговий дитячий фестиваль. Співак уже клопочеться його проведенням, прагне, щоб приїхало на його малу батьківщину якомога більше хорових колективів. І запрошує побувати на його дачі під Києвом, де така краса, що до пісні проситься…
Хай задуми і мрії здійсняться!
З роси і води, ювіляре! На многії літа!