Золтанові Жовчаку — вісімдесят, та він не відмовляється від звичного розпорядку. Щодня прямує до школи, якій віддав загалом 63 роки життя.
Його чотири рази обирали депутатом Ужгородської міської ради. Почесний громадянин міста. Удостоєний звання «Народний учитель України». Творець першого в Україні авторського навчально-виховного комплексу. З хором «Едельвейс» підкорює фестивальні вершини у всій Європі. Духовні піснеспіви, які цей колектив виконує у Хрестовоздвиженському кафедральному соборі, — кращий подарунок для вірян на Різдво.
— Золтане Золтановичу, у вашому дипломі про вищу освіту написано «учитель фізики в середній школі», однак усі вас знають як викладача музики в школі. То що — лірик переміг фізика?
— Секретів не маю: навчаючись заочно у Львівському педагогічному інституті (нині — національний університет) я здобув спеціальність педагога — викладача цих дисциплін. Навчав дітей фізики, математики у селах на Ужгородщині, водночас викладав і предмет співи, бо це мені було до душі. Фізмат закінчив за наполяганням батька, який хотів, щоб я здобув «справжню» освіту, не лише «співав, як циганин».
— Коли ж терези перехилилися в бік музики?
— У шість років батьки подарували мені акордеон. Я швидко навчився грати на слух, і вже тоді народилася мрія: буду музикантом. Це в мене, мабуть, від матері, яка за плечима мала всього-на-всього шість класів, однак грала в самодіяльному театрі в Середньому, а також співала в церковному хорі.
Через три роки після закінчення львівського вишу я вступив до Ужгородського державного музучилища, щоб на повних правах викладати музику в школі. На початку 1960-х одружився і назовсім перебрався до обласного центру, де жила дружина.
— Ще донедавна загальноосвітня школа №2 мала назву «Авторський навчально-виховний комплекс».
— Майже півстоліття я пропрацював у школі №2, 1990-го очолив її. А вже через рік школа стала експериментальною з поглибленим вивченням музики. В 1994-му нам було присвоєно статус авторського навчально-виховного комплексу. На той час це єдиний загальноосвітній навчальний заклад на Закарпатті, та й на всеукраїнському рівні, де було впроваджено культуролого-естетичну модель навчання і виховання учнів.
— У чому, якщо коротко, сутність новацій?
— У тому, що наукові знання повинні поєднуватися з художнім опануванням світу дитиною. Такий підхід до навчання збагачує її, долучає до великого досвіду пошуків моральних цінностей. Тобто два способи пізнання дійсності доповнюють один одного. Викладання естетичних дисциплін у нас відбувалося нарівні з точними, тобто без жодних переваг одного над іншим. Ми використовуємо мистецтвознавчі предмети для того, щоб розвивати творчу особистість. Її обдарованість розкривається у тих видах діяльності, до яких має здібності.
— І це вдавалося?
— Випускники, незалежно від отриманих дипломів і спеціальностей, нині з вдячністю згадують уроки з музики, естетики. Це дуже допомагає їм у житті, дає змогу краще розуміти світ.
— Що ця методика вимагає від педагогів?
— Уроки повинні перетворюватися на нескінченні діалоги, бесіди з учнями. Жодних розписаних етапів, уніфікованих відповідей.
— Який ваш особистий внесок у створення навчальних програм?
— Хай це прозвучить нескромно, але мені випало розробити і ввести в навчальні шкільні програми предмети «народознавство» та «краєзнавство». Створив при школі Малу академію народних мистецтв. Запровадив новаторські методи викладання музики (1—9 класи), образотворчого мистецтва, етикету, хореографії, етики і співжиття, риторики, літературного краєзнавства, екології. Впроваджували в навчальний процес театральну та музейну педагогіку.
— В Ужгороді згадують, що кожен школяр грав у вас на сопілці.
— Так, бо це інструмент, підвладний будь-кому: і за ціною, й за освоєнням гри на ньому. До того ж він народний. У нас усі мали сопілки, вся школа вигравала на них.
— А як ті, хто не мав слуху?
— Дітей без слуху нема (хіба що йдеться про фізіологічні проблеми), просто в одних він розвинений краще, в інших — гірше.
— Вам у цій роботі не перешкоджали?
— Навпаки, з усієї України з’їжджалися до нас педагоги, я виїжджав на науково-практичні конференції в інші регіони, щоб розповісти про досвід. Загалом майже 200 українських шкіл вирішили взяти на озброєння нашу практику. Сподіваюся, спромоглися і впровадити дещо з неї.
— Очевидно, успіхи вашої авторської школи не пройшли повз увагу очільників Міністерства освіти і науки — вам присвоєно звання «Народний учитель України».
— Посвідчення в 2007 році мені вручав особисто Президент України Віктор Ющенко, воно за №2. Того року і наш освітянський заклад мав великий успіх: став дійсним членом Всеукраїнської асоціації шкіл майбутнього.
— Освітяни ще лише говорили про потребу зближення шкільного та дошкільного виховання, а у вас уже діяв дитсадок.
— У середині 1990-х ми скооперувалися з дитсадком №36, який межує з нашим закладом. Його вихованців вважали нашими майбутніми учнями, і їхня підготовка до школи здійснювалася під орудою наших учителів. У тому самому приміщенні навчалися перші й другі класи. Аж до третього класу ці учні йшли у звичайну школу. Або просто переходили до іншого приміщення. Важливо те, що при цьому діти знайомі зі своїми вчителями, вони для них не чужі. Так малеча не потрапляла у невідомий світ школи, і вступ до неї не ставав зламним, травматичним моментом у житті.
— І ці діти, відомо, вивчали кілька іноземних мов.
— Наші дошкільнята вивчали три мови: рідну, одну з національних меншин (бо живемо в поліетнічному краї) та іноземну. Це був експеримент, який підтримало галузеве міністерство.
— Авторська школа діяла до 2010-го, поки ви були директором. Чому перестала існувати?
— Після моєї відставки перемогла тенденція, яка панує нині повсюди в школах: посилене вивчення точних предметів, інформатики тощо. Предметам естетичного циклу відведено мінімум часу, і місця у програмі для них майже не залишається. Наприклад, замість трьох годин музики на тиждень маємо лише одну. Діти не встигають оволодіти нотною грамотою, не кажу вже про окремі заняття з музики, хореографії, краєзнавства, які були в нас раніше.
— Уже 60 років керуєте дитячим хором «Едельвейс». Це традиція чи потреба?
— І те, й друге. Для самих хористів це не захоплення, а серйозне і відповідальне заняття. У хорі є кілька вікових груп, молодші рівняються на старших.
— Чому обрали цю назву?
— Бо це красива і рідкісна квітка, що росте лише в Карпатах і Альпах. Спершу цю назву за нами не хотіли визнавати, бо вона збігалася з тією, яку мала відома гітлерівська каральна дивізія. У часи хрущовської відлиги на це заплющували очі, а подальші успіхи нашого колективу остаточно затвердили за ним це ймення. Але й справді, в чому ж квітка завинила!?
— Ваш колектив дуже багато роз’їжджає.
— Це нагорода нам за співи. Їздили до Києва, Праги, Будапешта, німецьких Дармштадта і Бремена, австрійського Лінца, словацьких Кошиць, багатьох інших міст Східної й Центральної Європи. На всіх фестивалях посідали призові місця, ставали лауреатами. У 1984-му хорові присвоєно звання зразкового, а в 1995-му — народного художнього колективу.
— «Едельвейс» мав запрошення на фестиваль духовної пісні в Італії, який відбувався під патронатом папи Іоанна Павла ІІ. Але не поїхав.
— Це нещасливий час. Немовби навмисне нам довго не відкривали італійських віз. П’ять разів їздили у консульство цієї країни в Київ! Коли нарешті ці перепони були позаду, я дізнався від лікарів, що дружина Магдалина Антонівна перебуває в критичному стані через онкозахворювання. Без мене хор не зміг вирушити в це турне. Діти тоді виплакали чимало сліз: вони понад півроку готувалися, а в останню мить не поїхали. А я не зміг би собі пробачити, якби мене не було поруч в останні хвилини життя дружини. Її саме тоді й не стало. У дітей я попрохав вибачення, і вони мене зрозуміли.
— У час гаджетів дітей дедалі важче прилучати до мистецтва, культури. Як вам це вдається?
— Не скажу, що легко. І все-таки юні хористи до мене йдуть — і в школі, і в ужгородському Палаці дітей і юнацтва, де теж веду хоровий колектив. Підлітків дуже привабив стиль рок, який ми застосували для хору.
— Хор і стиль рок хіба поєднуються?
— У нас у репертуарі вже є пісні «Бітлз». Вони, до речі, на концертах отримують шквал оплесків. Втілили мрію відомого закарпатського майстра композицій Віктора Теличка, який переклав хіти Ліверпульської четвірки для хорового співу. Це далеко не останні наші з ним експерименти.
— Ви керували і багатьма дорослими колективами. Працювати з ними було складніше, ніж із дитячими?
— У роботі з дітьми є одна велика особливість: у ставленні до них мусиш бути ще добрішим, ще терплячішим і мудрішим. На них не можна ні ображатися, ні злитися.
Василь БЕДЗІР,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Золтан ЖОФЧАК. Народився 1934 року в селі Середнє на Закарпатті. Закінчив Львівський педагогічний інститут. Лауреат конкурсів «Людина року» та «100 кращих керівників шкіл України». Відмінник народної освіти України. Нагороджений грамотами, дипломами та подяками державних установ, товариств і організацій України, Угорщини, Словаччини тощо. Автор понад 100 друкованих праць. Народний учитель України.