Навіть у наш складний напружений час свято душі можна організувати миттєво і фактично нізвідки. Наприкінці робочого дня Фейсбук нагадав, що за годину в Центрі Леся Курбаса відбудеться прем’єра моновистави «Малюнок на замерзлому вікні» за однойменним оповіданням Володимира Даниленка. Виявляється, я за кілька днів до того зацікавився цією подією, проте одразу ж і забув про неї через надмірну завантаженість. Оскільки я не байдужий до творчості прозаїка Даниленка, то діяв миттєво. Зателефонував дружині, яка саме була в магазині поблизу від дому, і переконав, що їй слід терміново їхати в центр Києва. Дорога на швидкісному трамваї з пересадкою на метро потребувала певного часу, і ми запізнилися на виставу на десять хвилин.
Утім, працівниця центру, в якому відбувалося відкриття театрального сезону, впустила нас до темної зали і навіть посадила на додатковій лавочці перед сценою чи, правильніше, простором без подіуму збоку від першого глядацького ряду. Це були останні два вільні місця, бо люди, що зайшли за нами, насолоджувалися спектаклем стоячи в проході.
Вистава тривалістю годину тримала в напрузі переповнену залу. Це було, очевидно, надзвичайно складне завдання для молодої актриси Олени Мотовилової з театру «Перетворення» (про те, хто втілює авторський задум на сцені, я дізнався вже згодом), адже все дійство — монолог дівчинки-школярки. Інших персонажів глядачі мали домалювати в уяві. Тому в арсеналі актриси, крім слів, дуже важливими були міміка, жести і доречні паузи, що мали переконувати глядачів і викликати в них довіру до того, що відбувається.
Внутрішній світ третьокласниці, нашої сучасниці, виявився не таким уже й простим, як могло б здатися дорослим, що переймаються передусім зароблянням грошей, з’ясуванням відносин та влаштуванням амурних справ. Найближчою людиною для неповнолітньої героїні був її батько, якого вона втратила. І загинув тато не в зоні АТО чи внаслідок нещасного випадку, а від рук товариша і партнера по бізнесу Бориса. Той, виявляється, був небайдужим до дружини друга. Настільки небайдужим, що порушив біблійну заповідь «Не убий».
Після батькової смерті життя дівчинки круто змінилося. Разом з мамою і вітчимом дядьком Борисом вона переїхала з рідного Вилкового до Києва. Нова сім’я мешкала на Червоному Хуторі, на лівобережній околиці столиці. Але навіть зміна оточення і матеріальна забезпеченість (батьковбивця успішно заправляв бізнесом з продажу риби) не гамували болі маленького серця. Дівчинка тужить за батьком, чим дратує маму, яка цілком задоволена перебігом подій у її житті. Мама навіть порвала татові фотографії, щоб дитині ніщо не нагадувало про минуле. Щоправда, один батьків знімок школярці таки вдалося приховати.
Найбільш напружені моменти вистави, коли дівчинка зустрічає найріднішу людину, — на природі, у трамваї, на вулиці. Тато їй часто ввижається, і вона прагне з ним спілкування, бо ж ніхто так не любив і не розумів доньку, як він. Насправді тата нема, є тільки марево, яке зникає. Дитина перебуває на межі істеричного вибуху.
Ця душевна травма на все життя. Її доведеться нести в майбутньому, попри намагання рідних стерти колишнє і щодня вдавати, що насправді нічого страшного не відбувається. І жити далі під одним дахом з убивцею.
Закінчення «історії про велику любов, яку не може вбити ні суєта, ні байдужість, ні час» глядачі супроводжували бурхливими оплесками. Квіти й аплодисменти дісталися актрисі Олені Мотовиловій, авторові Володимиру Даниленкові та режисерові цієї психоделічної вистави Володимирові Завальнюку.
Моя дружина висловила жаль через те, що виставу не побачив наш син-підліток. Тонкий внутрішній світ дітей, напевне, найкраще зрозуміють самі діти. І дорослим він не має бути занадто чужим, оскільки вони самі колись відкривали для себе цей різноманітний світ, не позбавлений цинізму і жорстокості, а водночас віри і надії на краще.
Важливий момент: на прем’єру моновистави «Малюнок на замерзлому вікні» ми не купували квитків. Вона була безплатною. Але ті враження, якими сценічне дійство наділило глядачів, дорого коштують. Тож хоч іноді не забувайте про свято душі. Не лінуйтеся, будьте трішки наполегливішими, не оминайте зразків справжнього мистецтва (а воно нерідко поряд), і ваше життя обов’язково урізноманітниться і набуде додаткових сенсів.
Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»