ДАТА
Сьогодні - 140 років від дня народження Лесі Українки
Кожному з нас нібито добре відоме ім'я поетеси, якій судилося стати в один ряд зі світочами українського народу - Тарасом Шевченком та Іваном Франком. От лише чим більше знайомишся з біографією і творчістю Лесі, тим краще розумієш, як мало про неї відомо.
Усі знають, що Леся Українка народилася на Волині. Однак при цьому слід обов'язково пам'ятати, що йдеться про територію колишньої Волинської губернії, землі якої тепер належать до Житомирської, Волинської, Рівненської та частково до Київської і Вінницької областей. А мала батьківщина великої поетеси - місто Новоград-Волинський, що підтверджується не лише спогадами Лесиної матері, а і беззаперечним документом - записом у метричній книзі, яка нині зберігається у Державному архіві Житомирської області.
Тим часом, як свідчить у своїх спогадах найдостовірніший біограф великої поетеси - її рідна сестра Ольга Косач-Кривинюк, "звягельський період свого життя Леся згадувала завжди як щось найпрекрасніше". До 1795 року Новоград-Волинський називався Звягелем, але Катерина ІІ, яка вирішила перетворити його в рядовий губернський центр Російської імперії, повеліла йменувати древнє українське місто Новим Градом. Усі три будинки, в яких мешкали Косачі під час перебування у Новограді-Волинському, збереглися.
Причому в "домі Окружків", названому так за іменем його тодішнього домовласника, вже 40 років діє Літературно-меморіальний музей Лесі Українки, який торік відвідало близько 20 тисяч екскурсантів, серед яких чимало гостей з-за кордону.
Мавка з Жабориці
У липні 1911-го під час перебування в Грузії Леся Українка завершила чорновий автограф знаменитої драми-феєрії "Лісова пісня". Отож сторічний ювілей цієї справжньої перлини української і світової літератури вже не за горами. От лише на начебто просте запитання - звідки родом "Лісова пісня"? - відповість далеко не кожен.
За спогадами Ольги Косач-Кривинюк, найімовірнішим місцем зустрічі Мавки і Лукаша є озеро Нечимне на Волині, де "Леся навіть вночі мала перед очима той краєвид з "Лісової пісні", який був би найдосконалішою декорацією до неї".
Однак сама авторка у листі до матері від 20 грудня 1911 року пише: "Я здавна тую мавку "в умі держала", ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами". Згадувана тут Жабориця - село колишнього Звягельського повіту, в якому, як пише Ольга Косач-Кривинюк, "ціле літо (1876 року. - Авт.) Леся жила з матір'ю і братом Михайлом.
Підтвердженням того, наскільки ці "домашні експедиції" запали у пам'ять і душу маленької Лариси Косач, служить видана у 1903-му і книжка "Дитячі гри, пісні й казки з Ковельщини, Лущини та Звягельщини на Волині. Зібрала Л. Косач. Голос записав К. Квітка". Як указано в передмові самої Лесі Українки, "матеріали сі збиралися довго в пам'яті моїй; мало не всі їх я знаю, як то кажуть, "зроду", перейнявши їх ще дитиною від сільських дітей". Отож те, що серед понад сотні фольклорних записів із Звягельщини чимало купальських пісень із села Жабориці, переконливо доводить, що Мавка, яку майбутня поетеса "в умі держала", родом із Звягельщини.
Не менш очевидно, що молодша за Лесю сестра Ольга, якій на час переїзду родини Косачів із Звягеля до Луцька виповнилося лише два роки, знала про Жаборицю тільки зі спогадів рідних. Отож цілком закономірно, що в її записах на чільному місці опинилось озеро Нечимне.
Не варто також забувати, що, як указано у передмові до першого видання спогадів Ольги Косач-Кривинюк, авторка "особливо наполегливо працювала над цими матеріялами в останні два роки перед війною", тобто в 1939-1941 роках. Чи не з тих часів пішла традиція вважати не Волинь, а саме Волинську область малою батьківщиною Лесі Українки, що було ще одним аргументом за історичну справедливість приєднання західноукраїнських земель до УРСР?
"Закордонна" поетеса
Навряд чи багатьом знайомий Лесин вислів: "Якось чудно виходить, що я поет тільки за кордоном, а на Україні - російський журналіст". Та дивуватись цьому не варто, бо через законодавчі обмеження на друк українських книжок у Російській імперії всі перші збірки поезій великої українки - "На крилах пісень" (1893), "Думи і мрії" (1899), "Відгуки" (1902) - видано у Львові і Чернівцях, тобто на не підконтрольних царській владі територіях. Зрозуміло, що закордонні видання були малодоступними для читачів із Наддніпрянської України, які творчість Лесі знали переважно за окремими публікаціями у літературних журналах та поетичних альманахах. Уже згадувані етнографічні "Дитячі гри, пісні й казки...", видані у 1903 році, стали першою книжкою Лесі Українки на її батьківщині. Лише в жовтні 1904-го в Києві нарешті надрукують збірку "На крилах пісень", до якої включать тільки дозволені цензурою твори.
Перше багатотомне видання поезій Лесі Українки приурочать до десятиріччя з дня смерті письменниці. Та найповнішим зібранням її творів донині залишається започаткований у 1927 році 12-томник, невдовзі вилучений з обігу, бо науковців, які займались його підготовкою, оголосили "ворогами народу". А потім і творчість великої поетеси стала... репресованою.
Не оминула гірка чаша випробувань і рідних Лесі Українки.
Лише в 1938 році з нагоди 25-річчя з дня смерті Лесі Українки її ім'я нібито повертається із незаслуженого забуття. Та, як з'ясувалось, не надовго. Так, у газеті ЦК КП(б)У "Комуніст" від 12 серпня 1939 року вміщено матеріал про викриття в Гадяцькому педтехнікумі "запеклого буржуазного націоналіста" Луцькова, який вихваляв Лесю Українку, "характеризуючи її як "доньку рідного краю", що з любов'ю хотіла "європеїзувати Україну".
Лише після "золотого" вересня 1939 року нарешті зрозуміють, що ігнорування творчості "закордонної" поетеси лише шкодить радянській владі.
Та повна реабілітація доброго імені великої українки відбудеться тільки в 1943-му, коли до 30-річчя з дня смерті поетеси проведуть численні офіційні заходи та віддрукують масовим тиражем агітаційні плакати, з яких полум'яне Лесине слово закликатиме до бою за визволення України.
"Прекрасна колиска"
Нині у скромному одноповерховому будиночку, де народилася велика поетеса, любовно відтворено обстановку її перших дитячих літ. Однак ні виставкова площа, ні сама концепція меморіального музею не дають змоги більш повно відобразити життя Лесі Українки та роль родини Косачів в українській культурі та національному відродженні. Йдеться насамперед про Лесину маму Олену Пчілку та славетну трійцю її дітей, для яких Звягель став малою батьківщиною. Варто нагадати, що старший брат Лесі залишився в історії як учений-фізик та письменник Михайло Обачний, а сестра Ольга відома ще під іменем Олесі Зірки, перу якої належить чимало книжок для дітей.
Фактично в місті вже є музей родини Косачів, який розмістився у реконструйованому колишньому будинку Завадських. "Це була найкраща з трьох наших домівок звягельських", - згадувала Олена Пчілка. Сюди Косачі переїхали, коли Лесі виповнилося два роки, і мешкали тут аж до переїзду з міста, яке велика українка називала своєю "прекрасною колискою".
От лише міській владі, на балансі якої перебуває цей об'єкт, бракує як фінансових, так і науково-методичних ресурсів для створення повноцінного музею справді національного рівня. Відтак уже вкладені в реконструкцію чималі кошти належної віддачі досі не дали, а ще багато сторінок життя Косачів продовжують залишатися маловідомими широкому загалу.
ДОВIДКA «УК»
Жабориця - село колишнього Звягельського повіту Волинської губернії. В рамках масштабної кампанії з перейменування населених пунктів в 1960 році стало селом Заріччя. Нині його територія входить до складу смт Баранівка - райцентру Житомирської області.
«Душа летить у посвіті епох…»
Дивовижна річ: велика дочка землі вкраїнської, яка за життя спілкувалася і дружила лише з обмеженим колом представників грузинської інтелігенції, майже століття по тому користується любов'ю і щирою приязністю цілого народу, споконвіку дружнього до нас. Більше того, запалений нею досвітній вогонь став безперервною ватрою, біля якої досі навіть у зимову заметіль тепло та сонячно і нам, українцям, і грузинам.
Переконатися у правдивості цього феномену, в тому, що це не просто пафосні слова з нагоди чергового ювілею легко змогли учасники заходу, який у середу, 23 лютого відбувся в одному з кращих столичних освітніх закладів - гімназії N117 імені Лесі Українки. Тут в обладнаному сучасною технікою кабінеті інформатики відбулася скайп-конференція, учасниками якої, крім київських учнів і педагогів, стали їхні друзі й побратими з Новоград-Волинського (Житомирська область), столиці Грузії Тбілісі та курортного міста Сурамі.
Ідея зорганізувати таке віртуальне спілкування з допомогою Інтернету напередодні 140-ї річниці від дня народження Лесі Українки належить посольству України в Грузії. Як зазначив Надзвичайний і Повноважний Посол Василь Цибенко, організатори відеоконференції мали на меті наповнити реальним змістом слова нашої геніальної поетеси: "Я жива, я буду вічно жити". А підставою для безсмертя якраз і є нетлінна пам'ять та любов до планетарної творчості жінки, рівноцінну постать якій важко відшукати у світовій літературі.
"Я скрізь своя", - писала поетеса. І справді, будучи "ніде не вдома", Леся зоставила слід, котрий ніколи не заросте травою забуття. Нею пишається міська громада старовинного Звягеля, нинішнього Новоград-Волинського.
А в Тбілісі, звідки до нас в Україну лунали чисті дзвіночки голосів школярів з гімназії імені Михайла Грушевського, свято бережуть все, що нагадує ті давні роки, коли дружня земля як свою рідну, зігріла зболену доньку України.
"Я грузинка, але в душі трохи українка", - щиро признається Таморіко Джобадзе, директорка школи міста Сурамі, де скінчився земний шлях нашої Лесі, проте слава про неї й сьогодні живе в експонатах музею, прекрасному пам'ятникові, місцевій бібліотеці, серцях дорослих і дітей, які щиро, без примусу читають грузинською "Досвітні вогні"
І київську школу-гімназію N117 можна без перебільшення назвати Лесиним домом. Бо вже півстоліття з честю носить ім'я нескореної жінки і геніального митця. Й тому, що її директорка - талановитий педагог Вероніка Нідзієва зуміла підняти навчальний процес до справжньої творчості. Це коли вихованці розкуті, з розумними очима, залюбки читають поезію, ставлять театральні вистави, беруть участь у різноманітних конкурсах. Носять вишиванки у свято і українською спілкуються не лише на уроках рідної мови.
"Коли в народа нема вождів, тоді вожді - поети", - якось зізнавався Євген Маланюк. Сказане і про Лесю Українку.
Не раз доводилося бачити, як нудяться діти на схожих заходах, коли вони змалечку не призвичені до творчості. На щастя, цього разу не було такого відчуття. Присутні у всіх чотирьох студіях зачаровано слухали спів під бандуру Марійки Дудник з Новограда-Волинського. Прислухалися до мелодійного авторського вірша, присвяченого геніальній ювілярці, який натхненно читала тоненька, немов справжня лісова Мавка, київська школярка Аліна Голінко. Затихали під час знаменитого грузинського багатоголосся у виконанні сурамських підлітків. Захоплювалися вимовою тбіліських хлопців і дівчат, котрі двома мовами, що вивчаються в їхній гімназії, декламували поезію Лесі Українки.
Хтось може дорікнути, мовляв, у таких конференціях та конкурсах завше беруть участь кращі. Це правда, як і вірно те, що творчість об'єднує, заохочує до свого загалу, є осереддям міцної багатолітньої дружби. Саме вона тривалий час об'єднує громади міст Новограда-Волинського та Сурамі, про що розповідали їхні очільники. Партнерські зв'язки налагодили українські і грузинські гімназисти, котрі обмінюються делегаціями, залюбки вивчають мову, культуру двох народів-побратимів. Це добрі знаки.
Так свого часу Леся Українка подружилася в Києві з грузинським студентом Нестором Гамбарашвілі, зацікавилася геніальним епосом світового рівня "Витязь у тигровій шкурі", серцем полюбила землю древньої Колхіди, що дало їй підстави зізнатися: "Коли б я не була українкою, я б хотіла бути грузинкою".
Вона прихилилася до дружньої землі серцем ще й тому, що була Поетом з великої літери. А у відповідь отримала всенародну любов, яка не має часових меж. Можливо, в тому і полягає феномен геніїв - залишати після себе не руїни, а мости. Щоб вони слугували тим, хто прийде в світ після них.