Неподобство! Одна з медалей на святковому піджаку діда Івана чогось дивилася на мене не лицем, а іншим боком. Я вже підняв руку, аби поправити, але її власник зупинив цей порух. Мовляв, нехай буде так. Адже на зворотному боці нагороди чітко написано, за що вона: «За перемогу над Німеччиною».

Відтоді минуло багато років, а й досі можу тільки здогадуватися, чому мій дід Іван, кавалер солдатського ордена Слави, нітрохи не зважав на те, що одна з медалей висить «не тим» боком. Може, не хотів, аби виднівся профіль Сталіна на лицьовому боці? Хтозна. Мабуть, колишній фронтовик просто розумів значення зворотного боку медалі чи ордена за перемогу в тій страшній війні. І добре знав про війну те, про що ми, дітлахи, у середині 1960-х навіть гадки не мали.

Що далі від війни, то цинічніше вшанування

Однак те, що Велика Вітчизняна у фільмах, книжках чи наших снах і у спогадах старших людей — це не одне й те саме, було помітно. Ми запоєм читали романи й повісті про героїчні події й не пропускали жодного фільму «про війну». І звісно, свято вірили всьому тому, що пропонували сторінки книжок, газет, екрани у клубі чи телевізійні. А ось дорослі, немов змовившись, не поділяли нашого захвату. Найдужче розчаровували мої діди-фронтовики, якими дуже пишався. Дід Іван таки іноді показував сліди від кулі на простреленій нозі, але розповідати про те, як форсував Віслу та Одер, не поспішав. Обіцяв зробити це, коли трохи підросту.

Дід Ілько — колишній кулеметник, нагороджений двома медалями «За відвагу». Він контуженим потрапив у полон і теж дуже скупо ділився спогадами про фронтові будні. Неохоче згадували ті роки й батьки — діти війни, які побували під окупацією. А прабабуся Варвара навіть хапалася за лозину, коли ми занадто активно та-та-такали саморобними автоматами просто у дворі. І гукала нам услід, що якби ми побачили справжню війну, то тікали б від жаху ще швидше, ніж зараз.

День Перемоги? Наші батьки й діди чогось нітрохи не дивувалися, що дату широко не відзначали у країні ні з нагоди п’ятиріччя від травня 1945-го, ні десятиріччя чи п’ятнадцятиріччя. Вихідним цей день став аж через 20 років, коли справжніх учасників бойових дій значно поменшало. А далі вшанування фронтовиків стало набувати якихось збочених і навіть потворних форм. Під бравурні марші й запевнення про увічнення пам’яті загиблих воїнів у країні довго не могли навіть назвати відносно точну цифру жертв. А як це зробити, якщо величезна кількість непохованих загиблих бійців так і залишилася лежати на місцях боїв? Їхні кістки знаходили у степових балках, посадках, лісах, болотах тощо через 20, 30, 50 років після війни. І досі знаходять: про це періодично повідомляють чорні археологи, які нишпорять місцями давноминулих боїв.

Тодішній керівник СРСР, який поклав початок помпезного святкування Дня Перемоги, добре знав, що робить. Він, пообіцявши вшановувати «солдатів Перемоги», не пошкодував відзнак і для самого себе: отримав аж чотири (!) золоті зірки Героя Радянського Союзу. Звісно, старість не радість, але у тодішнього політбюро таки вистачило здорового глузду не нагороджувати генсека ще й п’ятою зіркою посмертно. А вручення колись йому ордена Перемоги анулювали.

Чи хочуть у Кремлі війни? А запитайте у Чечні, Грузії, України…

Нинішній господар Кремля свого часу ініціював цинічне явище, що тепер має назву побєдобєсіє. «День Перемоги» в РФ за сприяння її лідера перетворився не на скорботне вшанування мільйонів загиблих у тій війні солдатів і офіцерів та цивільних людей, а на всенародне свято. Людей поступово змусили повірити: 9 травня 1945-го — це найбільші перемога та успіх РФ за останні 20 років. Тріумф і гордість саме Росії, бо її лідер, переписуючи історію, підло приватизував перемогу і забув, що з фашизмом воювали не тільки росіяни, а й представники всіх національностей. Що ж Україна, через яку двічі прокочувався фронт? Президент РФ у своєму стилі публічно бовкнув-заявив, що у війні перемогли б і без українців.

Та наймерзенніше у російському «побєдобєсії» навіть не те, що лідер країни зневажливо ставиться до колишніх республік Союзу та країн-союзниць, які разом здобували перемогу. А те, що масовий психоз за підтримки влади має дуже агресивний характер. Керівники РФ свідомо проігнорували повторюване кількома післявоєнними поколіннями заклинання: «Тільки б не було війни!» Звідси збочене патріотичне виховання: карикатурні вдягання у військову форму навіть немовлят, штурми бутафорського Рейхстагу і досить поширені галасливі застереження: «Можем павтаріть!», «На Бєрлін!», «На Європу!» І на жаль, бажання повоювати виявилися не тільки на словах. За прикладами далеко не варто ходити: Придністров’я, Чечня, Грузія, Україна з анексованим Кримом і окупованими територіями Донбасу.

Погодьтеся, слабка втіха те, що колишні солдати Перемоги всіх національностей вже не бачать, як використовують і компрометують події Другої світової війни російські реваншисти. Однак дехто з ветеранів ще застав лжевшанування та брутальну фанфаризацію війни. І не приховував обурення.

«Скільки втратили людей у війні? Страшно називати справжню цифру, правда? Якщо назвати, то замість парадного кашкета треба надівати схиму, ставати в День Перемоги на коліна посеред Росії й просити у свого народу вибачення за бездарно виграну війну, в якій ворога завалили трупами і втопили в російській крові», — написав в одному з листів колишній солдат російський письменник Віктор Астаф’єв. Хоч і він тоді, мабуть, навіть уявити не міг, до чого дійде оте блюзнірське російське «побєдобєсіє» навесні 2014-го.  Досі зберігаю орден і медалі діда Івана, про які пам’ятаю не тільки напередодні Дня Перемоги. Але тепер дедалі частіше дивлюся ще й на їх зворотний бік. І не лише тому, що ріже очі колір муарових стрічок ордена Слави та медалі «За перемогу над Німеччиною», підло використаний російськими «зеленими чоловічками» у загарбаних Криму й на Донбасі. І не тому, аби не бачити на ньому зображення Кремля, звідти вийшов наказ про вторгнення в Україну. І навіть не з тієї причини, що на медалі зображено профіль Сталіна, а окупований Донецьк, де шість років тому залишилася рідна домівка, до 75-річчя Перемоги загарбники вирішили знову назвати Сталіно.

Повторюю, не тільки через це. А ще й тому, що ми вже давно добре знаємо: у всіх воєн і нагород є другий бік. Не кіношний і фанфарний, а справжній. Драматичний, страшний і трагічний. У цьому встигли переконатися тепер ще й на прикладі гібридної війни, яку нам у 2014-му нав’язали носії «побєдобєсія».