Коли заходиш у її оселю, одразу звертаєш увагу на рушники. Поміж них і сама Зінаїда Владиславівна. Що вчительці виповнилося 100 років, не скажеш — така у погляді сила й прискіплива увага. Немов просвічує наскрізь, одразу розуміючи, хто ти і для чого. Під цим поглядом ніяковієш і водночас радієш: на увагу хочеться відповісти увагою. Коли придивляєшся до рушників та інших гаптованих її творінь, учителька раптом і собі ніяковіє: «Вишиваю».
Вона й досі вишиває, добре, що час є. Не треба йти на уроки, хоч і тепер забігають діти, а то й учителі, щоб допомогла розв’язати складну задачку. Допомагає. У Тальному на Черкащині учительку математики знають усі. У її чепурному будинку рідко буває зовсім тихо. Та й не звикла до тиші Зінаїда Лозовська. Усе в гаморі й турботах — нині про власних дітей, онуків та правнуків. Ледве звикла, каже, не поспішати щоранку до місцевої школи №1, куди 30 років топтала стежку. Домашні клопоти, однак, не втамували бажання бути постійно серед дітей. Певною мірою відволікало вишивання. Вона й раніше вишивала, та все часу бракувало. Тепер є.
Численні учні, яким прищепила любов до математики, її не забувають. Ось і недавно злетілися, немов голуби, з усіх усюд на ювілей учительки. Багато з них пішло її стежкою — стали вчителями математики. Добре пам’ятає кожного. Цікавиться, як влаштувалися, що вдалося, що ні. І говорити б їм не переговорити. Та швидко минає час, збігають години, немов вода в Гірському Тікичі. Проте щось залишається. Спогади, тепло спілкування, надія на майбутнє, на кращу долю.
Хтось із них так і сказав: «Математика — це моя доля». І справді, доля. Ставши лікарями, інженерами, хліборобами, науковцями, військовими, вони, ніби дорогоцінний скарб, бережуть переконання, що числа, як і вчила їх Зінаїда Владиславівна, — це математичні моделі реального світу, що їх вигадала людина для глибшого пізнання розмаїття явищ. Числа — це все навколо. І пташки на її рушниках — то також числа, прораховані, вистраждані, вигаптувані її невтомними руками.
Народившись у неспокійний пореволюційний час, вона тяглася до сонця знань. Яких тільки злигоднів не переживала, однак із якимось упертим завзяттям, вірою в себе вчилася, а потім учила інших. Доля не балувала її, підкидала, як і всім, то воєнне лихоліття, то випробування повоєнних п’ятирічок. Любові в її душі вистачало на всіх. Хоч би чим займалася — працюючи поряд з дітьми на колгоспних ланах кукурудзи чи буряків (таким тоді було шефство школярів над місцевими виробниками), виконуючи клопітні обов’язки профспілкового лідера, співаючи в учительському хорі, — все робила з повною самовіддачею, від душі. Цим і приваблювала.
Ніби жодних особливих технологій не застосовувала, а діти горнулися до неї, любили її предмет, цікавилися, навіть вишукували математичні головоломки, аби здивувати однолітків.
«Математика — не ізольована наука, а основа і ключ до всіх людських знань. Без математики неможливий розвиток техніки і більшості наук», — процитував під час зустрічі з блокнота ставний русявий чоловік, її колишній учень. — Це ви сказали, Зінаїдо Владиславівно».
На мереживі, що ним учителька прикрашає білизну незайманого полотна, — не просто квіти й гілки, листя і плоди, ромби й спіралі. У ньому захована сакральна геометрія Всесвіту, символи нашого буття. Продовжуючи традицію українців, Зінаїда Владиславівна давніми знаками майстерно відтворює обереги, коди нашого роду. Недарма ці вишивки так подобаються всім, хто їх бачить. Один з її рушників недавно прикрасив шкільну Шевченкову світлицю, яку створила її колега заслужена учителька України Любов Нерубайська. Чимало її дарунків у вигляді вишивок зберігають у Канаді, Ізраїлі, Німеччині, Америці, Росії, Іспанії.
Як розповіла голова Тальнівської районної організації профспілки освітян Людмила Нестругіна, Зінаїду Владиславівну вітали з ювілеєм усією вчительською громадою. За багаторічну плідну працю та високий професіоналізм і з нагоди 100-річчя їй вручили Диплом лауреата премії імені народного вчителя О.А. Захаренка і сказали багато теплих слів.
«Я горджуся тим, що маю високе звання вчителя», — сказала ювілярка.