.jpg)
В Києві пенсіонери створили аматорський театр «КоМуЗа», який четвертий рік поспіль працює без допомоги спонсорів. Його прихистила бібліотека ім. М. Ю. Лермонтова, що в Солом’янському районі. «Спочатку думали: це тимчасово, побавляться й кинуть. Але цього Нового року відбудеться вже сьома прем’єра. Навесні, на попередній виставі, не було вільних місць», — каже директор книгозбірні Валентина Алимова.
Хтось вважає пенсійне свідоцтво вироком про соціальне забуття. Але саме зрілі роки можуть стати окрасою життя. Прикладів багато. Ось і Олена Муравйова, отримавши новий документ, вирішила проголосити себе режисером і почала збирати трупу. «У мене не було ні знань, ні досвіду, лише бажання робити щось цікаве», — розповідає вона. Як показало життя, в реалізації такого серйозного проекту, як створення аматорського театру з нуля, керуватися здоровим глуздом не можна.
Перша зустріч із потенційною трупою розставила крапки над «і». Грати в театрі (чи грати в театр) хотіли саме жінки. Вік — за шістдесят.
Минуло півроку, і вистава за оповіданням Михайла Зощенка, в якій шановні тітоньки грали малечу, побачила світ. «Публіка була в захваті. Чи то від нашої гри, чи від сміливості», — згадує акторка Наталія Бернацька.
«У першому спектаклі мені дісталася роль семирічної дівчинки. Відчуття було дивовижне: на кожній репетиції ніби поверталася в дитинство. У другому спектаклі я грала собаку, у третьому — Червону Шапочку. Донька не перестає дивуватися, а її подружки від моїх акторських витівок просто в захваті», — розповіла актриса Людмила Жук.
— Спочатку було скрутно з реквізитом, — згадує акторка Наталія Яблунева. — Але секонд-хенд, запаси друзів і знайомих, наші золоті ручки зробили неможливе. Нині «КоМуЗа» пишається своїм вбранням. Особливо вечірніми сукнями.
На засадах самозабезпечення грунтується й репертуарна політика. Аматори — не профі. Куражу вдосталь, а майстерності й пам'яті бракує. Тому драматургів знайшли у своєму колективі, і відтоді п'єси пишуть спеціально під трупу. А цим може похвалитися не кожен справжній театр.
Насамкінець. Згідно з сучасними опитуваннями, 93% респондентів підтвердили, що їхнє уявлення про вік радикально відрізняється від батьківського. Британці вважають, що найщасливіший час в житті людини настає після п'ятдесяти п'яти років.
Хтось скаже: в нас інакше, ми живемо в скрутні часи. Але хіба бувають легкі часи? Усі покоління сповна випивають свою чашу. Якщо думати лише про негаразди, то ніколи не станеш щасливим. І хоч рецепти від актрис театру «КоМуЗа» не універсальні, прислухатись до тих, хто зумів зробити радіснішим своє життя, варто.
Олена ПЕЧЕНА
для «Урядового кур’єра»