По-різному можна ставитися до комуністичних переконань лауреата премії ім. Шевченка письменника-фронтовика Олександра Сизоненка. Однак беззаперечний факт, що він — один із найчесніших у зображенні того, що йому довелося пережити.
На відміну від просякнутих офіціозом спогадів учасників війни і заідеологізованих праць істориків, Олександр Сизоненко розповідає про побачене із шокуючою відвертістю. Розстріли німецьких солдатів, взятих у полон із фауст-патроном у руках, і «зачистка» струменем вогнемета від усього живого берлінських квартир — це правда, за яку вже у часи перебудови письменника погрожували вигнати з партії. Українці, спішно мобілізовані на визволених територіях і фактично відправлені на загибель без жодної підготовки, — це правда, яку донині заперечують сталіністи.
Поранені червоноармійці, кинуті напризволяще санітарами, і тисячі безіменних убитих, гамузом похованих у братських могилах, — це реалії не гірких років відступу, а переможних боїв у Берліні, які наочно продемонстрували ставлення радянських воєначальників до своїх солдатів. Це правда, яку треба знати, щоб нині не дивуватися, чому вже не сталіністи, а їхні спадкоємці-путінці готові вщерть заповнити «гарматним м’ясом» Сирію і Донбас заради примарних цілей «руского міра».