За радянських часів воліли не згадувати, що Сидора Ковпака, який дослужився до звання командира полку, вигнали, точніше, комісували з армії в 1926 році нібито через ревматизм. Однак 20 років потому ця хвороба не завадила вже немолодому «партизанському Дідові» на рівні з бійцями переносити тяготи життя в лісі й форсувати річки і болота, здійснюючи знамениті рейди тилами ворога.
Аналогічна доля уродженця Сумщини Семена Руднєва. Член ВКП(б) з березня 1917 року й учасник більшовицького жовтневого перевороту та штурму Зимового палацу обрав кар’єру військового політпрацівника. Однак випускника Ленінградської військово-політичної академії, направленого на службу в берегові частини Чорноморського флоту, 1931 року разом із тисячами командирів-українців запроторили якнайдалі від рідних місць.
Так Семен Руднєв опинився на Далекому Сході, де полкового комісара з чотирма шпалами в петлицях, що відповідало званню полковника, в лютому 1938 року заарештували, звинувативши у шпигунстві, шкідництві, підготовці диверсій. Після 20 місяців допитів і тортур військовий трибунал повністю виправдав підсудного, бо на той час хвиля терору пішла на спад, а чимало слідчих уже самі опинились у ролі звинувачених.
Однак за розпорядженням головного військового комісара Мехліса тих, хто побував під слідством, звільняли зі служби, вважаючи, що пережите не додало колишнім ув’язненим любові до більшовицького режиму. Так Семен Руднєв знов опинився у рідних місцях на посаді начальника районної організації Тсоавіахіму, аналога сучасного Товариства сприяння обороні України, де із роботою цілком упорався б відставник у літах, а не кадровий полковник у розквіті сил.
Та коли розпочалася війна, саме двоє вигнаних з армії колишніх військових Ковпак і Руднєв стали організаторами найуспішнішого з’єднання народних месників. Варто нагадати, що із 3,5 тисячі партизанських і диверсійних загонів, залишених для боротьби з ворогом на окупованій території України, на середину 1942 року діяли лише 22.
Ще менше з них могли похвалитися хоч якоюсь дисципліною, бо забезпечення продовольством переважно за рахунок місцевого населення чимало загонів перетворило на банди озброєних мародерів. Зокрема, представник українського штабу партизанського руху Іван Сиромолотний радирував у центр, що «народ від партизанів Сабурова втікає так само, як від німців. Мародерству немає меж».
Натомість в загонах Ковпака саме з ініціативи і за наполяганням комісара Руднєва із цим злом хоч якось боролись. Один із прикладів — наказ №200 від 21 травня 1942 року, яким «під час проходу населеними пунктами всім бійцям, командирам і політпрацівникам суворо заборонено заходити до хат. Заготовляє продовольство і фураж спеціально створена група для всього загону».
Ковпаківці згадували, що навіть у найважчих умовах комісар був взірцем охайного зовнішнього вигляду. Особливо запам’ятався партизанам акуратно підшитий білий підкомірець гімнастерки Руднєва, який краще від будь-яких наказів стимулював бійців наслідувати гідний приклад.
Натомість ставлення центру до підозрілого комісара засвідчило його нагородження орденом «Знак пошани», на що відзначений званням Героя Радянського Союзу Ковпак замалим не відреагував радіограмою: «Мій комісар не доярка, щоб такі ордени отримувати». Руднєв доклав чимало зусиль, щоб заспокоїти занадто прямолінійного і відвертого Діда.
Не менш промовиста радіограма від 22 березня 1943 року начальника Українського штабу партизанського руху Строкача комісарові Руднєву. Мовляв, ставлення командира ковпаківців до центру «не зовсім нормальне не тому, що Ковпак зла і нехороша людина, а тому, що зле ставлення Ковпака до штабу хтось у загоні спеціально підігріває». Неважко здогадатися, про кого йшлося, адже всі чудово знали про вплив комісара на Діда.
Після цього вже не дивує відрядження ковпаківців у Карпатський рейд, мету якого досі не можуть пояснити військові історики. Найімовірніше, йшлося про провокування кривавого протистояння між «совєтскімі» партизанами і «німецько-українськими націоналістами», як офіційно називав радянський агітпроп загони УПА.
Та Руднєв переконав Ковпака, що двом партизанським силам треба «бити німців разом, а жити окремо». Це стало смертним гріхом комісара, якого, за найвірогіднішою версією, застрелила за наказом центру радистка під час виходу партизанів з Карпат.
