На 108-гектарне поле елітної озимої пшениці ПАФ «Україна», що у Великобагачанському районі на Полтавщині, де збирають зерно нового врожаю, ми потрапили саме тоді, коли жниварі вечеряли.
Купка техніки, що півколом розташувалася на краю поля, танула прямо на очах. Оглянувши пшеницю, що вже лежала у валках, і дрейфуючі комбайни вдалині, спробував визначити кількість зібраного. «Поки що маємо на круг 46 центнерів, — перехопила мій погляд заступник директора з виробництва і реалізації рослинницької сільськогосподарської продукції Валентина Халимончук. — Уже бачу: того, що намічали, не зберемо. Планували намолотити 60—70 центнерів з гектара. Засушило…»
Вона розповідала про завдання зібрати за два тижні з площі 1348 гектарів чотири тисячі тонн збіжжя, про те, що у них є всі передумови для більшого врожаю, бо внесли на кожен гектар цього поля по 47 тонн органіки. «Просто дощі запізнилися, і вегетація пшениці закінчилася раніше, ніж сформувалося зерно».
Зате соломи з цього та інших полів у господарстві візьмуть багато. Вистачить і на корм худобі, якої в «Україні» тисячі голів, і на підстилку. В цьому переконався того ж дня, побувавши на території, де за господаря агроном Борис Колмаков. Акуратні тюки світло-жовтої, мов сонце, соломи лежали тут скрізь. А коло них проворно снували три агрегати. За день на цьому полі до ста тонн соломи тюкують і перевозять до скирт бригади ВРХ №3. На той момент на рахунку тюкувальників було вже триста тонн, або 380 тюків.
— Раніше із заготівлею соломи й сіна було багато мороки, усе ж робили вручну, вилами, — розповідає Валентина Халимончук. — Тож доводилося наймати скиртувальників із західних областей. А зараз ви тільки погляньте на цю архітектуру скирт: стоять рівні, красиві, наче єгипетські піраміди!
За раз трактор везе 19 тюків — це 6 тонн маси. Наявній тут вітчизняній та імпортній техніці потужностей вистачає. Навантажувач, аби не гаяти часу, зразу по два тюки кладе в скирту. Механізатор агрофірми Володимир Семух працює на китайському тракторі, до якого прилаштований німецький прес. За день тюкує до 120 рулонів. Щиро дивується: «Не розумію тих людей, які в селі жити не хочуть. Тут і зарплата, і природа. А в місті що? Надмірна загазованість!»
Справді, жити в цій мальовничій місцевості і бути працівником уславленого сільгосппідприємства — добре. Але Володимир промовчав, що живе тільки на одну зарплату та з того, що вдома виростить із живності. Він не має паю, за оренду кожного з яких у господарстві уже видають по 800 кілограмів зерна нового врожаю. А перед цим видавали цукор, пшеницю з торішнього врожаю, зерно кукурудзи й соняшнику тощо. За нього про це розповів директор агрофірми, Герой України Іван Балюк. Принагідно додав, що паїв не має не тільки цей молодий чоловік, а й багато доярок, комбайнерів, інженерів, соціальних працівників, які влаштувалися до них на роботу вже після того, як відбулося розпаювання колгоспних земель. І таких тут набереться до півтори сотні.
— Це біда наша! — обурюється Іван Махтейович. — За законом молодь мають наділяти землею, зокрема ту, що повертається працювати у сільське господарство після служби в армії. А у нас нею розпоряджаються ті, хто й дня на ній не працював. Тепер на зарплату три тисячі гривень не прожити, а ми більше заплатити не можемо, бо тоді ні за що буде купити імпортного комбайна чи трактора. А на вітчизняних без кондиціонера у нас уже ніхто не працюватиме.
Турбує керівника диспаритет цін, висока вартість техніки та запчастин до неї. Заодно пожалівся, що військкомати, не розібравшись, забирають до війська висококласних спеціалістів сільгоспвиробництва. «Якщо не буде кому працювати на тому комбайні чи тракторі, — махнув він рукою, — то хто ж завтра годуватиме нашу армію?»
До речі, про армію: про військових в агрофірмі дбають відколи й триває АТО. Колись одна військова частина звернулася до них з проханням як благодійний внесок відремонтувати кілька одиниць техніки, відтоді вони роблять це постійно. Буває, що приймають наших захисників на нічліг і годують їх.