Знайомтеся, батько Валерій Леонідович з позивним «Батя» і його сини — Володимир та Валерій. І в них усіх спільний другий день народження: вони вижили під час ворожого обстрілу на березі Дніпра.
Батько приєднався до лав Сил оборони у березні 2022 року. Тоді обидва сини працювали за кордоном, але разом повернулися в Україну.
«Я працював трактористом та комбайнером в агрофірмі на Одещині. Коли напала росія, одразу вирішив, що піду служити. Пішов у нашу одеську бригаду, потрапив до мінометної батареї. Ми з дружиною умовляли хлопців не повертатися принаймні перший час. Але хіба вони послухали? Твердо сказали, що їдуть додому і відмовляти їх немає сенсу», — каже Валерій Леонідович.
Старший син Володимир на псевдо «Хасан» мобілізувався в розвідувальний підрозділ однієї з бригад. Молодшого Валерія — псевдо «Джуніор» — спочатку не хотіли брати до війська.
«У ТЦК відмовляли: батько та брат служать, наймолодшому братові немає 18 років, куди ти підеш?.. Але я наполягав. Зрештою мене взяли після того, як підписав контракт. Одразу пішов у підрозділ до батька», — згадує Валерій.
2024-го Володимир також перевівся до рідних, і відтоді вони разом служать у 39 окремій бригаді берегової оборони 30 корпусу морської піхоти. У мінометному підрозділі кожен виконує свої завдання. Лише раз, навесні 2025-го, випадок звів їх на одній позиції. І цей день, кажуть хлопці, вони не забудуть ніколи.
«Вочевидь, цю позицію «спалила» ворожа розвідка. Десь о 9-й ранку в наш погріб прилетів перший артснаряд. Я був біля входу, тож мені перепало найбільше — сильна контузія, цеглою вдарило в живіт, уламок потрапив у ногу», — свідчить Валерій Леонідович.
Хлопці, хоча теж зазнали контузії, не розгубилися. Прожогом відтягнули батька, надали йому першу допомогу. Розкопали завалений вхід до погреба і, розуміючи, що зараз знову прилетить, усі разом перебігли до сусіднього будинку. Дуже швидко виявилося, що це був лише початок.
«Майже одразу по хаті, де ми сховалися, теж ударили артилерією, в сусідній кімнаті впала стеля. Залишатися там не можна було, і ми побігли далі. Від ворожих прильотів піднялася страшна курява, тож під прикриттям тієї пилюки ми пересувалися з одного місця в інше. Обстріл ущух лише ввечері, а вночі ми вирішили, що будемо виходити, адже чекати ранку було небезпечно — нас у спокої не залишили б», — зітхає Валерій.
Увесь цей час побратими та командири хлопців намагалися їх знайти. Зв’язку не було, рації залишилися під завалами в погребі, а пошукова операція не дала результатів. Але на світанку наступного дня «Батя» із хлопцями вийшов на зв’язок, упіймавши в дорозі слабкий сигнал мережі.
«За себе я не хвилювався, а за синів — дуже. Втім, хай там як, а разом все одно легше. Коли хлопці на завданнях, можу дізнатися, як вони, серцю так значно спокійніше. А взагалі, якщо відверто, усі мої побратими стали великою сім’єю. І переживаю я за кожного, як за сина чи брата», — зізнається Валерій Лео нідович.
Військові продовжують виконувати бойові завдання в районі ведення бойових дій. А Володимир нещодавно знищив відразу дві одиниці техніки супротивника та ворожий бліндаж з особовим складом.
Людмила КЛІЩУК, АрміяІnform, онлайн-медіа Міноборони