На відміну від ідеалістів-пацифістів із Центральної Ради, які вважали побудову УНР мало не заняттям для активістів-дилетантів, гетьман Павло Скоропадський чудово усвідомлював, що це справа професіоналів, готових чесно служити Україні. Одним із перших кроків до їх залучення на державну службу став закон про урочисту обітницю чиновників, ухвалений 30 травня 1918 року. Складання присяги стало обов’язковою умовою зарахування на роботу, що мало відсіяти від управління державою людей, вороже налаштованих до України.
Текст обітниці цивільних державних службовців був напрочуд лаконічним: «Урочисто обіцяю вірно служити Державі Українській, визнавати її державну владу, виконувати її закони і всіма силами охороняти її інтереси і добробут». Важко не звернути уваги на розпливчатість формулювань, через що не зрозуміло, чиї закони й інтереси мав захищати чиновник — Держави Української чи державної влади, що далеко не одне і те саме.
А текст присяги простих громадян України, затверджений Скоропадським, був без жодних прихованих хитрощів: «Обіцяю та заприсягаюсь бути завжди вірним Українській Державі як своїй Батьківщині, охороняти інтереси держави і всіма силами допомагати її славі та розцвіту, не жалкуючи навіть і життя свого».