ПРОТИЛЕЖНОСТІ. У позавчорашніх теленовинах гучно ошелешив сюжет з американської Півночі, що перекреслив канони заможності не лише українців, а й громадян чи не всього колишнього Радянського Союзу. «Де ж таке видано, де ж таке чувано?» — риторично вигукую подумки поетичними рядками Івана Драча, написаними зовсім з іншого приводу, — щоб чинити таке святотатство! Уявіть собі почервонілий берег річки на Алясці, з якої тамтешні мешканці виловлюють дозволені місцевим законом 250 безплатних рибин лососевих на сім’ю на увесь рік, одразу розрізаючи кожній живіт і викидаючи з нього все, разом з делікатесною і престижною для нас... червоною ікрою. Темношкірий американець на пропозицію українського тележурналіста засолити хоча б 100 грамів колишнього радянського дефіциту «на пробу» і скуштувати з маслом на скибці батона відповів, що й не подумає скористатися цим рецептом, бо ікра для нього — ніщо, як сміття, а головне — червона риба...
Та раптом я згадала про святотатство слов’янських браконьєрів, які викидали осетрових з розпоротими животами, забираючи з них лише чорну ікру...
Ці невідповідності рибних пристрастей людей, здається, перевершують навіть телесюжет зі «Світу навиворіт» Дмитра Комарова про ефіопське весілля, на якому всі гості смакують найделікатеснішими для них шматочками сирого м’яса з підвішеної коров’ячої чи телячої туші.
Такі планетарні гастрономічні випадки схиляють до узагальнень на кшталт: Господи, які ж ми різні!