Пам’ятаю, як колишній голова Івано-Франківської облдержадміністрації Михайло Вишиванюк казав журналістам: належу до партії прикарпатської громади. І доводив це справами. Навіть його вороги не могли не визнавати, що був справжнім прикарпатським газдою. Тому багато долучився до видання книжки, яку присвятили 65-річчю з дня народження і річниці передчасної смерті справжнього господаря краю Михайла Васильовича Вишиванюка.
Вважаю це справою нашої совісті і вдячності. Бо зробили видання майже усупереч волі родини, сина, який «не хотів піару». Позиція видавців і моя: це книжка про таку потрібну нам спадкоємність влади. Біда в тому, що за життя ми й негідникові дифірамби співаємо, а по смерті ганимо наввипередки; розчавлюючи день вчорашній, втрачаємо завтрашній.
Знаю, що пишу не на модну нині тему, та маю позицію, що й автори видання: не написати про цю людину не могли. Щаслива, що побачила світ ця прекрасно оформлена книжка спогадів і роздумів «Його сади рясніють врожаями».
Вишиванюк розпланував свою працю років на 80. Мав задум добитися проведення в Карпатах зимової Олімпіади 2022 року і на час моєї з ним розмови приймав в області високопосадовців від спорту для втілення цієї мети. Вже й гори знайшли відповідні. У цю дорожню карту входили потужна розбудова аграрних кластерів, створення підприємств і робочих місць у селах. Його рідні Іванівці й сусідня Турка більше нагадували містечка; в області процвітав туризм, зокрема задумані ним унікальні сплави Дністром.
Тоді побувала в прес-турі туристичною Франківщиною і була приємно вражена, коли в малих і великих туристичних садибах, готелях все було продумано до дрібниць, навіть кухня і екзотичний посуд. На його рідній Коломийщині цвіли сади, на неугіддях росла закордонна енергетична лоза, відроджували цукрову галузь.
Урядовець з 12-річним досвідом очільника краю, лауреат державних премій мав європейське мислення. А ще був справжнім патріотом і вірним другом.
Тож не забуваймо тих, хто своєю працею зробив багато добра людям. Вишиванюкові це вже не треба, треба тим, кого приводимо до влади, щоб не грабували український люд, сподіваючись, що все забудеться.
Ольга ЛОБАРЧУК
для «Урядового кур’єра»