Знаний у світі професор хірургічної стоматології Ігор Бердюк — справжня легенда Запорізького краю.
— Наша стоматологічна асоціація замовляла спеціальну медаль у Львові до його ювілею, — розповідає про свого колегу і вчителя головний стоматолог Запоріжжя Володимир Федченко. — Попри поважний вік, він оперує хворих, викладає студентам медуніверситету. У світовій стоматології Ігоря Бердюка вважають авторитетним фахівцем, який має власні унікальні напрацювання. Він дуже скромна людина, а життєрадісності й оптимізму в нього може повчитися кожен. Секретом свого довголіття професор вважає постійний рух та заняття йогою.
Автор цих рядків застав ювіляра у п’ятій Запорізькій міськлікарні, коли він читав лекцію студентам, і попросив розповісти про свій життєвий шлях.
— Почну з подяки своїм батькам, Василю Максимовичу та Марії Купріянівні, які не тільки дали мені життя, а й навчили розумно ним користуватися. Постійно згадую й брата Василя за науку любити людей. Він пройшов усю війну, а загинув, рятуючи двох діток: встиг витягти їх із води, а сам потонув через інфаркт.
Народився я в Черкасах, тоді це була Київська область. Війна застала мене в селі Степанки, де тато працював завучем у школі. Нас, хлопців 1925—1927 років народження, одразу повезли в тил.
На Донбасі під час окупації ледь не загинув. Ішов німецький обоз. Їхньому полковникові чомусь здалося, що я партизан, і він наказав мене розстріляти. Коли вели на страту, місцевий вчитель, який знав німецьку мову, схопив мене і став кричати німцям, що ніякий я не партизан. Офіцер пригрозив застрелити і його. «Тільки спробуй, — кричить мій заступник, — одразу потрапиш під трибунал». І мене (мабуть, трапляються дива на світі) відпустили. А невдовзі призвали в Червону армію. Я потрапив на Другий Український фронт 53-ї гвардійської армії. Стояли ми на Дністрі довго. Перепливаючи річку, я ледве не потонув. Витягли побратими.
Уперше мене поранило під Бухарестом, востаннє — 8 квітня 1945 року в Чехословаччині. Лікувався в Братиславі. День Перемоги зустрів в Угорщині, де пробув аж до березня 1946 року.
Після того, як комісували, повернувся в Черкаси. Під час демобілізації отримав півтори тисячі рублів, у госпіталі подарували дві німецькі шинелі. У військкоматі дали хлібну карточку та цукерки (іриски) замість цукру. На влаштування на роботу дали місяць. У мене професії не було, хоча з дитинства мріяв бути лікарем. Став ним 1952 року, коли закінчив Київський медичний стоматологічний інститут. Відтак три роки працював у одеського майстра пластики Бориса Франкенберга, який в операційній випробував мене вже на другий день роботи й одразу призначив головним лікарем щелепно-лицьової клініки.
Першу операцію я зробив в Одесі студентці другого курсу Вірі, яка невдовзі стала моєю дружиною і народила сина Ігоря. На жаль, коли хлопчику було 10 місяців, Віра померла від пухлини мозку, їй було всього 29. Ігор став досвідченим мореплавцем, він один із ста найкращих механіків світу, керує величезним кораблем. Моя друга дружина народила ще двох синів, Василя та Максима. Перший — полковник СБУ, другий — безробітний інженер. Маю також двох онучок, Катю і Владу, 14 і 12 років.
На цьому наша розмова закінчилася, бо професора запросили в операційну, де на нього вже очікувала щойно доставлена пацієнтка.