Звинувачуючи Центральну Раду в байдужості до долі Криму, який не потрапив до переліку вказаних у IV Універсалі українських земель, свідомо ігнорують переговори між УНР і представниками кримськотатарського народу про взаємне визнання двох незалежних національних держав.
Ситуація на півострові кардинально змінилася 23 лютого 1918 року, коли після ленінської вказівки про боротьбу з контрреволюцією більшовики розпочали терор проти інакодумців на кораблях Чорноморського флоту та винищення лідерів кримських татар.
Прагнучи уникнути виконання умов Брестського миру, за яким Раднарком визнав УНР і зобов’язався вивести російських червоноармійців з України, більшовицькі ставленики 19 березня 1918 року проголосили створення Соціалістичної Радянської Республіки Таврида. Це маріонеткове утворення підготувалося до оборони Криму, перетворивши вузькі ділянки суходолу, що з’єднують півострів з материком, на неприступні фортеці.
Отож австро-німецькі війська, які за умовами підписаного з УНР договору стали союзниками українців, не ризикнули штурмувати Крим до підходу потужної артилерії. Натомість угруповання українських військ під командуванням полковника Болбочана здійснило неможливе. Завдяки радіостанції, захопленій у розгромлених на материковій частині України більшовиків, оборонців Чонгарського перешийка вдалося переконати, що до залізничного мосту наближаються війська червоних, які відступали. Це дало змогу українцям у ніч на 22 квітня 1918 року захопити неушкодженою переправу і, розмінувавши її, ввести у бій два бронепоїзди, вогонь яких забезпечив прорив оборони.
Спантеличені успіхом Болбочана німці змушені були входити у Крим фактично в обозі військ УНР, керівники якої на той час офіційно не претендували на українську належність півострова. До 22 квітня залізничний вузол Джанкой визволили від більшовиків, а 24 квітня українці переможним маршем увійшли у Сімферополь.
Німецькі союзники, які погодилися на участь українців у штурмі Криму лише заради того, щоб посміятися над розгромом військ Болбочана, змушені були розгорнути бурхливу дипломатичну діяльність, вимагаючи від Берліна і Києва домовитися про виведення з півострова армії УНР. Тим часом не задіяні в обороні Чонгарського і Перекопського перешийків загони червоних із 21 квітня вели важкі бої з кримськотатарськими повстанцями, що значно полегшило визволення Криму.
Дислокований у Севастополі Чорноморський флот, майже на 90% укомплектований етнічними українцями, у ці тривожні дні нарешті звільнився від впливу більшовиків. Моряки відмовилися виконувати таємне розпорядження Леніна про переведення суден до Новоросійська. За свідченнями очевидців, на бойових кораблях тривали перманентні мітинги, за ухвалами яких стяги на щоглах інколи змінювалися по кілька разів за добу.
Врешті-решт моряки вирішили перейти під юрисдикцію Української Народної Республіки. О 16 годині 29 квітня 1918 року над усіма кораблями Чорноморського флоту в Севастополі урочисто підняли українські стяги, що мало убезпечити судна від захоплення німцями.
Однак саме цього дня в Києві відбувся ініційований іноземним союзником України державний переворот — на зміну Центральній Раді прийшов Гетьманат Скоропадського. Ще до цього 27 квітня Болбочан отримав наказ про виведення українських військ із Криму. Отож 29 квітня командувач німецькими військами на півострові генерал Кош навіть не прийняв делегації моряків-чорноморців, передавши через ад’ютанта, що наступу на Севастополь скасовано не буде.
Обурений принизливою відповіддю флот знову завирував. Два лінкори та 18 есмінців підняли червоні прапори й рушили у Новоросійськ, а чотири крейсери, сім лінкорів і 12 міноносців з великою групою допоміжних суден залишились у Севастополі. Після тривалих перипетій німці врешті-решт визнали належність Чорноморського флоту до Української держави й навіть передали під її прапор лінкор «Воля» та ще кілька кораблів, команди яких не погодилися затопити судна в Новоросійську й у червні 1918 року фактично з боєм вирвалися від більшовиків.
За гетьмана Скоропадського, який вважав, що без належності півострова Україні її самостійність буде під загрозою, у Криму почали виходити три українські часописи, відкрили українськомовні школи. Однак сподівання на утворення кримської автономії загинули у вогні розв’язаної більшовиками кривавої війни.