Виконуючий обов’язки головного редактора газети «Вісник Новоайдарщини» Володимир Мартинов так прокоментував наслідки підвищення вартості доставки преси для газет на сході країни.
— Нині саме Донбас — найскладніший регіон у плані інформаційної безпеки. Але, на мою думку, в цій ситуації найстрашніше навіть не те, що нас поки що переграють у пропагандистській війні, а те, що наша держава не вживає жодних заходів, щоб донести до людей правдиву, повну й різнобічну інформацію про події, що відбуваються в Україні та на підконтрольній уряду території нашої області.
Газета у Новоайдарському районі до критичного рівня знизила наклад, перебуває у критичному економічному становищі, що межує з банкрутством, районне радіомовлення вже давно перестало існувати. У район майже не надходить центральна періодична преса. Єдина газетна ятка не працює. І це за умов «старих», а не нових розцінок УДППЗ «Укрпошта». Такий стан справ і в інших районах.
На одній з нарад у Новоайдарській районній державній адміністрації полковник АТО розповідав, що виробництво кумулятивного снаряда коштує 250 тисяч гривень. Чому б 4—6 снарядів не «зарядити» ідеологічною начинкою? Чому б ці гроші не використати на підтримку районних ЗМІ, на передплату та збільшення накладів і забезпечення людей правдивою інформацією? Про це він написав і особисто вручив лист Президентові України. Навіть погодився доставляти газети в найвіддаленіші села на лінії розмежування, у прифронтовій зоні. Адже там люди досі ховаються від обстрілів ворожої артилерії й перебувають під постійним «обстрілом» телеканалів країни-агресора. Там люди здебільшого живляться чутками, а «базарне радіо» не завжди відтворює реальну картину. Хіба це нормально?
Нам важливо, щоб більше людей знало, що життя покращується, що наші люди — справжні патріоти України не на словах, а на ділі. Ось в одному зі свіжих номерів нашої газети був репортаж про те, як у Новоайдарі плели маскувальну сітку для блокпостів, та не вистачило матеріалу. Один із хлопчиків мовчки підвівся і кудись побіг. Згодом приніс дві нові наволочки з дому. Вчителька передзвонила матері, і та запевнила, що сама віддала їх синові. Того самого дня маскувальну сітку закінчили і відвезли на блокпост. Бійці були щиро вдячні. А як раділи хлопці!
У мемуарах періоду Другої світової війни є чимало свідчень, що слідом за передовими частинами визволителів у населені пункти привозили хліб і... газети. І це було не випадково. Мир колись відновиться, але вже зараз дуже важливо, щоб люди знали, з якими думками беруться за зброю учасники АТО.
Ми програємо росіянам у пропагандистській війні, але чи можна порівнювати умови? У російській районці «Ровенской ниве» (Білгородська область РФ) працює 12 журналістів. Є фотокореспондент, відповідальний секретар, коректор, а не так, як у нас — кожен робить усе сам. Нині на підконтрольній Україні території області залишилося не більше двох десятків професійних журналістів і десять газет, у яких працюють по 3—4 людини. Наприклад, в Рубіжному редактор змушена сама писати статті, верстати і вичитувати газету.
Розумію, що час дуже складний. Країна шукає ресурси, щоб локалізувати воєнні дії і втримати законну територію. Але чому ж ми мало уваги приділяємо тому, щоб завоювати душі наших громадян?