В історії сучасної української музики немає рівного за славою і популярністю Володимирові Івасюку. Його безсмертна «Червона рута» покінчила з міцно вкоріненим у свідомість радянських громадян міфом, що російськомовні та англомовні пісні найкращі.
Виголошуючи заслужені дифірамби авторові десятків досі популярних творів, не варто забувати, що тодішні поважні українські композитори з високими званнями аж ніяк не з білою заздрістю поставилися до тріумфу «самодіяльного» таланту. Згадаймо, що у липні 1976 року студента й автора вже легендарних пісень Володимира Івасюка відрахували із Львівської консерваторії за пропуск занять. Митцеві, чиї твори на той час уже лунали від Варшави до Владивостока, відмовили у присудженні премії ім. Т. Шевченка і навіть у «комсомольсько-молодіжній» премії ім. М. Островського, лауреатом якої композитор став посмертно аж у 1988 році.
Ще шість років знадобилося на відновлення справедливості із премією ім. Т. Шевченка. Аналогічна ситуація з ніяк не «дорозслідуваною» справою про загибель Володимира Івасюка, у самогубство якого ніхто не вірив ні за радянських часів, ні нині. Гірко і боляче, коли за життя талант розпинають, а потім у демонстративному каятті посипають голови попелом.