ПОГЛЯД. Негативне ставлення до лідера українських націоналістів поєднує начебто непримиренних ворогів — комуністів і адептів «бєлой гвардії», квасних патріотів «руского міра» від «Камчаткі до Варшави» і польських шовіністів, які мріють про Річ Посполиту від «моря до моря». Для них Степан Бандера і бандерівці — «фашистські прислужники», які догоджали Гітлерові й безжально різали «жидів, ляхів і москалів» лише за їхню національність.
Ще з часів «Вєлікой Отєчєственной войни» й аж до хрущовської відлиги проіснував одіозний термін «українсько-німецькі націоналісти», що поєднував непоєднуване за суто геббельсівським принципом: що більша брехня, то швидше в неї повірять. Згодом бандерівців стали іменувати «українськими буржуазними націоналістами», хоч більшість вояків УПА були хлопцями із сіл і не мали жодного стосунку до буржуазії.
За аналогічною схемою діють нині начебто поважні польські політики і науковці, які стверджують, що Степан Бандера — колабораціоніст і антисеміт. Насправді майбутнього лідера ОУН ще у червні 1934 року заарештували і засудили до смертної кари за участь у підготовці замаху на міністра внутрішніх справ Польщі, згодом замінивши страту на довічне ув’язнення. Із тюрми Бандера вийшов 13 вересня 1939-го, коли польська держава вже розсипалася під натиском німецької армії, а в лютому 1940 року колишній в’язень був в Італії.
Ті, хто любить розповідати про «звірства» Бандери, чомусь забувають, що жодна національно- визвольна війна у світі не була толерантною до окупантів і колонізаторів
У червні 1941-го гітлерівці заарештували Бандеру за проголошення у Львові маніфесту про відновлення Української державності та відправили його до концтабору Заксенгаузен, де лідера ОУН утримували аж до вересня 1944 року. Двох рідних братів «колабораціоніста» Олександра й Василя окупанти замучили у липні 1942 року в сумнозвісному Освенцимі.
Двох сестер і батька Степана Бандери 22 травня 1941-го заарештували співробітники НКВС. Жінок відправили до Сибіру, а вже не молодого священика розстріляли 10 липня 1941-го в Києві. Воістину вражає єдність двох тоталітарних режимів у переслідуванні спільного ворога та знищенні його рідних!
Не менш очевидно, що Степан Бандера — ніякий не «прєдатєль Родіни», бо ніколи не був громадянином СРСР. Так само немає жодних підстав звинувачувати в’язня в тому, що відбувалося на українській землі в період його утримання в польській тюрмі й гітлерівському концтаборі. Фактично Степан Бандера в цей час був лише прапором національно-визвольного руху українців, які боролися спочатку з польськими, а потім гітлерівськими окупантами.
На карб організаторові бандерівського крила ОУН навіть за найбільшого бажання можна поставити тільки його дворічну діяльність із вересня 1939-го по червень 1941 року, коли він перебував на волі. Однак у цей період Бандеру пов’язували з німцями лише сподівання на відродження української державності, натомість СРСР разом із Третім рейхом розгромив Польщу, а радянські поставки нацистській Німеччині продовольства і стратегічної сировини відіграли значну роль в окупації нацистами Західної Європи.
Отож цілком закономірно, що Сталін отримав одкоша, коли спробував добитися від союзників на Нюрнберзькому трибуналі засудження бандерівців як колабораціоністів. Ще менше логіки в намаганні сусідніх держав вказувати нам, кого вважати національними героями, бо наприклад Суворов вирізав у 1794 році щонайменше 20 тисяч варшав’ян, однак чомусь не чути, щоб польські політики вимагали від Росії не вшановувати кривавого полководця.