Російські шовіністи вважають, що українська мова — це «рускій язик, іспорчєний польскім вліянієм», а прагнення до незалежності України штучно привнесене уніатами із цісарської Галичини. Однак беззаперечний факт, що перший український націоналіст не галичанин, а син православного священика і уродженець Полтавщини Микола Міхновський.
Він співзасновник першої на Наддніпрянщині суто національної Революційної Української партії, за активної участі якої у 1905 році вибухнуло повстання на броненосці «Потьомкін». Програмну брошуру Міхновського «Самостійна Україна» навіть на Галичині вважали надто радикальною, а його «Десять заповідей націоналіста» донині багато хто сприймає як нетолерантні й навіть расистські.
На їхню думку, «одна, єдина, неподільна, від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна» — це не лише основа формування національної держави, а й територіальні претензії на Дон і Кубань, які хоч освоєні та здавна заселені українцями, однак за правом сильного належать Росії. «Усюди й завсігди уживай українську» — занадто радикальна вимога за умов фактичної двомовності в Україні, не кажучи вже про «шануй діячів рідного краю, ненавидь ворогів його, зневажай перевертнів-відступників». Мовляв, за умов імплементації мінських угод українці мають шанобливо ставитися до позиції тих, хто не лише волав «Путін, пріді!», а й мордував і вбивав людей за українську мову і патріотичні переконання.
Донині вважають крамольною заповідь Міхновського, що «усі люди — твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди — се вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас». Однак ті, хто аж піниться злобою від цих слів, зазвичай обмежуються цитуванням лише першої частини цієї настанови, від чого вона стає шовіністичною. Натомість Міхновський скрізь і всюди уточнює, що саме «чужинці-гнобителі» — вороги. До речі, як і «земляки-українці», які порушують заповіді «Не обкрадай власного народу» та «Не зробися ренегатом-відступником».
Насправді біди України зумовлені не радикалізмом українців, а політичною імпотенцією національної еліти. Це красномовно підтверджує біографія Міхновського та трагічна доля Української Народної Республіки, яка стала заручницею толерантності й пацифізму Грушевського, Винниченка і навіть Симона Петлюри. Двоє перших щиро вважали, що українцям не потрібна власна армія, бо «відтепер всі народи — браття», а майбутній глава Директорії в промові на І Всеукраїнському військовому з’їзді закликав: «Не треба відокремлювати долі Росії від долі України. Якщо Росія, переживаючи тяжку історичну хвилю, потерпить катастрофу, наслідки цієї катастрофи відіб’ються і на частині її — Україні».
Історія — напрочуд корисна наука для тих, хто вчить її уроки. Згадаймо, як Верховна Рада УРСР спромоглася проголосувати за Декларацію про державний суверенітет України аж 16 липня 1990 року, а Верховна Рада Росії відреклася від конаючого СРСР на місяць раніше — ще 12 червня. Причому реальну незалежність було проголошено ще пізніше — 24 серпня 1991 року, коли в Москві дорвався до влади державний комітет з надзвичайного стану.
Аналогічно розвивалися події в час, коли конала попередниця «нерушимого Союза». Нині чомусь не згадують, що 3 липня 1917 року в Петрограді фактично розпочалися вуличні бої між прихильниками і ворогами Тимчасового уряду. Реакцією в Києві став виступ полуботківців — створеного Міхновським Другого українського імені гетьмана Павла Полуботка козацького полку, вояки якого взяли під охорону центр міста й арсенали. У відповідь Центральна Рада кинула проти патріотів Перший український полк імені Хмельницького, який за підтримки російських військ роззброїв полуботківців.
На вимогу Керенського полк ім. Полуботка та Міхновського відіслали на румунський фронт, де в боях за чуже «отєчество» до лютого 1918 року в живих залишилося менше, як десяток солдатів і старшин. Ще гірша доля полку ім. Хмельницького, який теж відправили воювати. 13 липня 1917 року ешелон із вояками за