Народний фольклор зберіг численні варіанти розповідей про солдата, який варив суп із сокири, намагаючись підкріпитися гарячою їжею під час короткого постою в чужій хаті. На марші через населені пункти так годувалися всі армії європейських держав аж до початку ХХ століття. У польових умовах їжу варили на вогнищах у великих мідних казанах, розрахованих на 15—20 порцій першої або другої страви.
Розвиток артилерії, здатної вести прицільний вогонь на далекі відстані, перетворив такий спосіб харчового забезпечення військ на самовбивчий, що спонукало військове міністерство Російської імперії в 1896 році оголосити конкурс на створення «похідно-польових кухонь». На вигідне казенне замовлення відгукнулися майже два десятки конкурсантів, серед яких були великі машинобудівні фірми й навіть знаменитий Путіловський завод.
За кожним із солідних претендентів стояли високопоставлені лобісти, які правдами і неправдами проштовхували прибуткове для постачальника замовлення. Отож 30 січня 1901 року «височайшою волею» відразу кілька зразків похідно-польових кухонь запустили у серійне виробництво для випробувань в армійських умовах.
Не відомо, чим завершилися б у корумпованій державі змагання фабрикантів за потенційний куш, якби не російсько-японська війна 1904—1905 років. У складних умовах бойових дій перевагу довів прообраз польової кухні, яку нині використовують у всіх арміях світу, — «кухня-пекарня-кип’ятильня». Її сконструював тоді ще підполковник Антон Турчанович.
Її достоїнства — можливість готувати гарячу їжу на стоянці й на марші; використання фактично всіх можливих видів палива — від дров до соломи, торфу, вугілля; скорочення часу варіння їжі та універсальність меню. У першій модифікації кухні Турчановича було два котли для одночасного приготування першої й другої страв. Каша вдавалася набагато смачнішою, ніж на стаціонарній кухні, бо винахідник встановив олив’яну сорочку в одному з котлів, завдяки чому крупи під час варіння не пригорали.
8 березня 1904 року Турчанович подав заявку на патент, який видали 31 серпня 1907 р, офіційно засвідчивши пріоритет нашого земляка. Він син збіднілих дворян, змушений розпочати армійську службу рядовим. Та невдовзі Турчанович за мужність у боях із турками під Плевною отримав Георгіївський хрест та унтер-офіцерське звання. По закінченні Київського піхотного училища дослужився до полковника, однак не забув солдатського початку кар’єри та став «годувальником усіх фронтовиків», як захоплено писали про винахідника польової кухні газети країн Антанти у роки Першої світової війни.
На час винаходу Антон Турчанович служив у Жмеринці. Земна дорога уродженця Чернігівщини завершилася 1943 року у Брацлаві на Поділлі. Там відправлений у відставку тимчасовим урядом Керенського колишній царський полковник доживав віку в доньчиній родині.
Доля відміряла йому довгий вік, хоч ні за більшовицької влади, ні за німецьких окупантів життя не балувало бойового офіцера і винахідника польової кухні, патент на яку озолотив би будь-якого американця, француза чи британця. Стверджують, що Турчанович помер не так від старості, як від недоїдання, прагнучи врятувати життя онукам, які голодували.
