ЦІКАВО. Театр російської драми ім. Лесі Українки провів урок-повчання
Національний театр російської драми ім. Лесі Українки вдався до експерименту у вигляді вистави «Бешеная кровь» за мотивами французького кінофільму «Останній урок», що вийшов на екрани ще 2008 року. Спектакль створено режисером Аллою Рибіковою та студентами акторського факультету Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого.
«Ця вистава незвична для репертуару нашого театру, однак вона нас зацікавила. П’ятнадцять років тому ми здійснили подібний експеримент, поставивши спектакль «Игры на заднем дворе», що досі йде в театрі», — зазначив Борис Куріцин, керівник літературно-драматургійної частини театру ім. Лесі Українки. Чи здобуде успіх нова вистава, покаже час, а поки що «Бешеная кровь» вразила специфічністю тематики і своїм соціальним спрямуванням. Це той випадок, коли не хочеться аналізувати форму вистави, ліпше зосередитися на її дидактичному змісті.
Спектакль моделює складну ситуацію співіснування учнів німецької школи, які є нащадками мігрантів і постмігрантів зі Сходу. Школярі переживають якраз той період, коли кров із молоком кипить усередині них, коли кожен прагне стати володарем світу, посягаючи на гідність інших людей. Мораль, етика для них чужі. А ось бешкет, дурість, нецензурна лексика — поняття, що їм особливо близькі. Взаємоповага тут, певно, ніколи не існувала або вона давно вимерла, а на її місці народилася агресія. Як кажуть, підлітки чудово обізнані в тому, чого не навчають у школі. Вони демонструють невігластво у стосунках між собою, а на додаток виплескують увесь цей бруд на вчительку німецької літератури фрау Келіх (заслужена артистка України Наталя Шевченко). Тема уроку, присвячена творчості Фрідріха Шиллера, певна річ, їм не цікава. Натомість учителька крізь лайку й неповагу учнів усе-таки намагається викласти матеріал, та раптом натрапляє на пістолет, що ненароком випав із сумки одного з підлітків. І тут емоції зашкалюють — вистава перетворюється на трилер. Фрау Келіх намагається за допомогою насильства бодай чогось навчити школярів. Парадоксально, але під дулом зброї учителька каже учням, що «насильство не є розв’язанням проблеми», мовляв, «посієш вітер — пожнеш бурю». Якраз буря гніву, ненависті й агресії завирувала в класі. Здається, цієї миті особистість фрау роздвоюється, переживаючи внутрішній конфлікт. З одного боку, вона хоче достукатися до учнів близьким для них методом і сподівається, що після пережитого вони покращать модель поведінки. З іншого — здається, лише тримаючи в руках зброю, вчителька відчуває владу й таким чином ніби мститься за приниження, погрози, що звучали з вуст «примітивних мавп» (так вона починає називати учнів).
У виставі постає проблема співіснування представників різних національностей, релігій. Так, фрау Келіх примушує ученицю Маріам (мусульманку) зняти хустку й таким чином внутрішньо звільнитися. Учні ненавидять вчительку-німкеню. Однак урешті-решт фрау зізнається, що насправді вона туркеня, на що чує емоційне: «Чому ви раніше цього не сказали?» Відповідь: «А що тоді?» Справді, навряд би це змінило ситуацію й викорінило насильство у школі, призупинило шаленство крові підлітків. У цьому контексті для українців вистава особливо актуальна. Річ у тому, що вона зачіпає болючу тему насильства у школі. Агресію школярів дедалі важче стримувати, тож гнітючішою стає думка про те, що такі діти в найближчому майбутньому перетворяться на зрілих гангстерів. Можливо, саме така вистава покаже школярам-сучасникам віддзеркалення їхнього середовища, змусить замислитися над вчинками й допоможе їм змінитися на краще. Можливо, подіє лікувальна властивість мистецтва. Тим паче, що фрау Келіх також намагається змінити учнів, примушуючи їх «перевтілюватися» в героїв «Розбійників» Ф. Шиллера. Головне, щоб виставу адресати зрозуміли правильно, а фінальні слова її героїв «Урок закінчено» прозвучали для них як повчання.