ПОСТАТЬ. Навіть якби весь його творчий доробок обмежився тільки фільмом «У бій ідуть лише «старі», ім’я уродженця Слов’янського району Донеччини Леоніда Бикова навіки ввійшло би в історію вітчизняного кінематографа. Тим образливіше чути, що видатного кінорежисера і не менш талановитого актора чомусь називають росіянином.
Насправді він українець і за походженням, і за місцем народження, бо, хоч би як цього хотілося путінцям, Донбас — це Україна, жителям якого великодержавні шовіністи цілеспрямовано виправляли прізвища на російський лад. Понад те, молодий актор Леонід Биков дебютував на сцені українськомовного Харківського театру імені Тараса Шевченка, а створений ним образ Максима Перепелиці з однойменного фільму, знятого 1955 року на Ленінградській кіностудії, став утіленням суто українського характеру.
До речі, саме того року московська кіностудія імені Горького випустила на екран картину «Солдат Іван Бровкін» з майже аналогічним сценарієм, герой якої — хлопець з російської «дєрєвні», що йде на строкову службу в армію. На відміну від чорно-білого «Максима Перепелиці», на розповідь про пригоди Бровкіна не пошкодували кольорової плівки, зате сюжет безсоромно вкрали в українського прозаїка Івана Стаднюка — сценариста кінокартини, де вперше в головній ролі знявся Леонід Биков.
Однак навіть за значно меншого фінансування талант переміг злодійство і в художньому, і в суто технічному сенсі. На відміну від «Бровкіна» з військовою технікою часів радянсько-німецької війни, в «Максимі Перепелиці» вперше на широкому екрані дебютували до того секретні автомати Калашникова та перший в СРСР серійний вертоліт Мі-1. Це засвідчує, якою впливовою силою були в радянській армії українці, здатні створити режим найбільшого сприяння фільму земляків.
Однак Леонід Биков прагнув не лише зніматись у кіно, а й знімати самому. Його режисерський дебют — і нині популярний фільм «Зайчик» — нещадно розгромила критика. Причиною стала відмова від загальноприйнятих штампів, коли мета життя — «била би страна радная». Більше того, Леонід Биков уславив героїзм малих на перший погляд вчинків, вкрай небезпечних для будь-якого тоталітарного режиму, де особиста чесність і небажання бути як усі — найстрашніші вороги.
«Відмовився від дев’яти сценаріїв. Не хочу брати участі у брехливих і антихудожніх речах», — у цих гірких словах з листа Леоніда Бикова пояснення, чому він переїхав з Ленінграда до Києва, де йому пообіцяли можливість знімати фільми за власним бажанням. Однак пробивати кінокартину «У бій йдуть лише «старі» довелося кілька років. На фільм, який начальство вважало не вартим уваги, пошкодували кольорової плівки й у півтора раза скоротили початковий кошторис, викресливши зі сценарію польоти.
Порятунком стали талант Бикова та бойове братерство колишніх пілотів-фронтовиків. Тодішній голова ДТСААФ тричі Герой Радянського Союзу Олександр Покришкін усупереч усім інструкціям надав кіномитцям чотири навчальні літаки, які бутафори переробили на бойові. Уже відзнятий фільм поклали на полицю, але його обстояли тодішній головнокомандувач військо-повітряних сил СРСР Павло Кутахов та очолені ним побратими-фронтовики із зірками Героїв на грудях. Лише завдяки цьому народжений усупереч волі штатних ідеологів фільм вийшов на екран, ставши легендою і гордістю кіно.