Під знаком двох дат новий сезон розпочав Тернопільський академічний драматичний театр ім. Тараса Шевченка — 100-річчя створення Лесем Курбасом першого професійного театру «Тернопільські театральні вечори» та 85-річчя самого закладу. Організували фестиваль цього року вже втринадцяте. Колись видатний режисер надто дбав про «молодий нарибок». Тож коли вирішили повернути славу «Вечорам», зосередилися саме на творчій молоді. Так і з’явився Всеукраїнський фестиваль молодої режисури, який ставив за мету розвивати сценічні ідеї Курбаса.
Це був конкурсний захід. Кажу «був», бо вже останніх два рази про творче змагання не йдеться. А нинішнього року взагалі з назви фестивалю зникло слово «дебют». Народний артист України Федір Стригун, який неодноразово очолював його журі, твердить, що нині на українській театральній сцені мало першопоказів молодих постановників.
На восьмиденну фестивальну дистанцію першими вийшли господарі мистецького свята. Уже сто разів на сцені Тернопільського драматичного театру зіграли музичну комедію Ярослава Барнича «Гуцулка Ксеня» в постановці Федора Стригуна. До «Вечорів» Федір Миколайович вирішив її показати оновленим акторським складом. І присвятив свою роботу 80-річчю від дня народження заслуженого діяча мистецтв України (нині вже покійного) Казимира Сікорського, який пропрацював понад 30 років у цьому театрі головним художником. Вистава знову мала аншлаг. У маестро Федора Стригуна на те є власна думка: «Ярослав Барнич — це український Кальман. Усі пісні, що звучать в музичних комедіях Барнича, давно стали народними. Глядач потребує його задушевної музики, іскрометного гумору, прагне гострих характерів, які вчать світлого, й найголовніше — любові до України». Федір Миколайович каже, що заборонений колись комуністичним режимом Я. Барнич став нині дуже сучасним.
Нікого не залишила байдужим і друга вистава Федора Стригуна. Щоправда, вже з творчою групою Львівського національного академічного драмтеатру ім. Марії Заньковецької. Йдеться про Шевченкового «Невольника». Цю виставу режисер показав на рідній сцені ще чотири роки тому. Вже тоді своїм єством Федір Миколайович, напевно, відчував, що агресор роздиратиме Україну. Міркувати так змушують принаймні перші слова спектаклю про те, що доведеться боронити рідний край, нагадування, що «сила наша — в єдності, а воля — на вістрі шаблі». Постановник використав чимало відео, за допомогою якого хотів показати, що століттями нашою землею «товчуться всілякі шубравці, всяка нечисть, але ми, українці, все одно вижили і житимемо, бо ми волелюбні, за нами правда».
Нам зараз потрібно, щоб зі сцени линув патріотичний дух, який додавав би українцям сили боротися з ворогом.
Утім, сучасний не лише Шевченко. А Котляревський? Неабияк актуальна його «Енеїда». Це довів Івано-Франківський академічний драмтеатр ім. Івана Франка. Режисер-постановник вистави — народний артист України Ростислав Держипільський. Упродовж розповіді моторного Енея про Трою виринають лемківські пісні, які дуже емоційно підсилюють сценічну канву й водночас нагадують про трагедію цієї етнічної гілки українців, а заодно наповнюють серця глядачів скорботою й смутком за полеглими Героями Революції гідності, АТО. З Енеєвих уст зринають слова-напуття, що треба втримати «на вічне врем’я імення, мову, віру, вид».
Яскрава вражаюча «Енеїда» в розумінні Держипільського не лише за змістом. Він показав ігровий театр — усі актори впродовж вистави перебувають на сцені, до того ж у несамовитому темпоритмі, який потребує, крім високого професіоналізму, значної фізичної підготовки, пластики, енергетичної віддачі.
«Вечори» вкотре засвідчили, що до Мельпомени глядацька увага неослабна. Чи не на всіх виставах був аншлаг. Але водночас є основна заувага: український театр потребує нової якості, глибокого осмислення нашого часу, талановитої драматургії, молодої режисури. Тож визначальне поняття «дебют», що було закладене у назві фестивалю, має повернутися вже наступного року.