«Офіційне визнання слів «Україна» й «українці» неминуче спричинить зменшення руського народу більш як на третину і відріже російські землі від Чорного моря. Навіть якби Україну було введено до складу Російської держави, але вона зберегла назву, то цим ми залишили б поле діяльності для сепаратистів, бо доки існує окремий народ, доти його домагання власної окремої держави завжди матимуть ґрунт і рацію».
Ці слова датованого 1918 роком звернення російських політиків до керівників держав Антанти приписують Павлові Мілюкову, лідерові партії кадетів (конституційних демократів) і одному з чільних опозиціонерів царському режиму. Та це не завадило великоросійському шовіністові здобути прізвисько Мілюков-Дарданелльський за заклики відвоювати в Туреччини Дарданелли й Босфор і, як бачимо, люто ненавидіти Україну й українців.
Нічим від нього не відрізняється більшість нинішніх російських лібералів і опозиціонерів, для яких Крим — «ісконная земля Росії», а захист новітньої нації «рускоязичних» від міфічних утисків — священний «долг», навіть коли йдеться про збройну агресію проти сусідніх держав. Як тут не згадати давню мудрість, що російський демократ закінчується там, де починається українське питання.