ПАМ’ЯТЬ
Коли життя — непокора та свобода
Видатний український письменник, літературознавець, в’язень сумління, громадський діяч — лише кілька енциклопедичних визначень про Степана Сапеляка. «Журбопис» — назва однієї з його книг — стала для пана Степана рівнозначною слову «біографія».
Я мав нагоду кілька разів зустрічатися зі Степаном Сапеляком. Завжди він видавався спокійним, ніби й не пройшов тяжких доріг ГУЛАГу. Нині краяни присвятили йому виставку в бібліотеці-музеї «Літературне Тернопілля», який торік відкрили. Вона отримала назву «Непокора. Свобода. Життя».
Степан Сапеляк прийшов у земне життя в селі Росохачі на Тернопіллі. Тут він зростатиме, на його світогляді «позначиться Шевченкове правдолюбіє», тут «утворить свою поетичну оазу». Після закінчення школи Степан стане студентом Львівського університету ім. Івана Франка. Відтак підготує до видання збірку. У натхненні складатиме іншу. «Хтось коротконогий і рудий», — виведе думку пером. Владні комуністичні органи впізнають в цьому образі вождя трудящих, знайдуть очорнення «найдемократичнішого в світі» радянського ладу. Це буде суд над українською поезією. І над любов’ю до України — теж. Адже в рідному Росохачі молоді патріоти створять у листопаді 1972 року підпільну організацію, яка визначить своєю метою боротьбу за незалежність України. Широкого розголосу набере розвішування національних синьо-жовтих прапорів і звернення у Чорткові 22 січня 1973 року з нагоди 55-ї річниці проголошення Акта Злуки двох українських республік — УНР і ЗУНР — в одну самостійну соборну Українську державу. Степан Сапеляк у неповні 22 роки разом зі своїми побратимами опиниться в тернопільських казематах КДБ.
Він пройде майже 10 років в’язниць, таборів і заслання. Навіть після звільнення йому не дозволили повертатися в Галичину. Спочатку спорядили на Донбас. А коли хотів усе-таки побачити Тернопілля, зняли прямо з потяга й доправили в один з колгоспів Харківщини. Через певний час пан Степан оселився в Харкові, створив сім’ю, виховував четвірко дітей, активно займався літературною працею. У цьому краї він і відійшов за межу життя.
Якось я запитав пана Степана, чи не шкодує, що пішов складною та звивистою життєвою стежкою. «Ні, — миттєво відповів. — Не я вибирав власну долю, а вона обрала мене. І дякую Господу та їй, що не схибив».