Цей біль не вщухне ніколи. Матері, дружини, діти ніколи не побачать і не обнімуть близьких, які загинули в Іловайському котлі чотири роки тому. Загинули внаслідок прямої агресії РФ, чиї війська перейшли наш кордон і завдали удару в спину українським воякам і добробатам, що намагалися повернути контроль над містом.
Та чи таким уже неочікуваним був той удар у спину? Очевидці й учасники тих трагічних подій стверджують: вояки неодноразово попереджали командування про рух російських армійських колон, пастки, на що отримували відповідь на кшталт: «Не панікувати, триматися». Ця трагедія поєднала воєнне втручання російської армії й доморощені самовпевненість, недбальство, некомпетентність, боягузтво, зраду. Натомість тепер нам пропонують проковтнути недолугі сентенції військових високопосадовців, що у серпні 2014 року Іловайськ нібито не мав стратегічного значення для ЗСУ. Чи повірять у ці виправдання ті, хто подумки розмовляє з чоловіками, батьками чи дітьми, чиї фото дивляться на нас зі Стіни Пам’яті на Михайлівській площі?