Історичні архіви переповнені тисячами справ, де фігурантами виступають українці, яких тогочасна система безапеляційно визнавала контрреволюціонерами. Та лише окремі герої національного руху опору Голодомору починають повертатися з небуття.
Головний спеціаліст сектору архівного забезпечення Управління СБУ в Сумській області Людмила Гончарова обережно кладе затерту теку документів зі справою №1830 від 1933 року. Лише в ній майже 200 одиниць архівних матеріалів. Це протоколи допитів, анкети засуджених, звинувачувальні акти, листівки, особисті документи — все, що проливає світло на діяльність групи «Вибух», яку створили сміливці у 1932 році в селі Салогубівка Чернігівської області (нині Роменський район на Сумщині).
У справі фігурують 10 селян, з яких найстаршому Григорієві Давиденку — 39, а наймолодшим Дмитрові Біленку та Луці Шевченку — 22 роки.
Головні фігуранти — Іван Снісар, 1900 року народження, службовець, позапартійний, неодружений, освіта початкова. Ще один — 27-річний учитель, одружений, комсомолець. Вони були ініціаторами створення організації «Вибух», що, за визначенням слідства, мала національно-шовіністичний характер і активно протистояла «вилученню в місцевого населення хліба і картоплі».
Чоловіки придбали в магазині «Вукоопкнига» міста Ромни друкарський «набір Гутенберга» і почали випускати листівки. Оскільки в Івана Снісара не вистачало грошей, то по три карбованці додали Лука Бойко та Іван Шевченко — рахівник контори «Союзтютюн» міста Ромни. Тексти писав Лука Бойко, а розповсюджували решта членів організації.
Так звані контрреволюціонери, які стали на захист власноруч вирощеного зерна й картоплі, щоб урятувати рідних від голоду, неабияк сполошили тодішніх партійців. Адже в багатьох населених пунктах почали з’являтися листівки, в яких лунали заклики до колективної непокори тим, хто нишпорив по селянських коморах.
За матеріалами слідства, «вибухівці» розповсюдили приблизно 400 листівок у десятках сіл та міст. Тексти не могли не привернути уваги:«Дорогі брати! Хай скаже нам історія, як діди й прадіди уміли боронити свою волю, як від куль пали вони, як із них живих шкуру драли, а всі вони вмирали сміючись. За рідний край, за честь лицарства так радо йшли на смерть. Чи здатні ми на це? Хіба ми не такого коріння? До зброї всі! Помстою вкриємо голови катів!»
Також представники «Вибуху», як записано у матеріалах слідства, мали намір знищувати комуністів і комсомольців, що особливо допікали своєю войовничістю. І хоч фактів убивства так і не встановлено, помічник прокурора ДПУ В. Цивирко вважав, що кожен з учасників «Вибуху» заслуговує якнайсуворішого покарання — керівникові організації Іванові Снісарю, а також Василеві Ганжі доцільно застосувати розстріл. Решті учасників «Вибуху» рекомендує різні терміни ув’язнення.
Іванові Снісару, засудженому до розстрілу, постановою секретаріату ВЦВК від 16 лютого 1934 року вирок замінили на 10 років ув’язнення з позбавленням прав на 5 і висилкою на 5 років. Решті 9 обвинувачених присудили від 2 до 10 років тюрми. Усі вони визнали провину, за винятком Луки Бойка, який 22 липня 1954 року надіслав письмову заяву до верховного прокурора СРСР із проханням зняти судимість. Цікаво, що ні у 1950-х, ні в 1990-х роках сумська прокуратура не знайшла підстав для політичної реабілітації учасників «Вибуху» — за браком підстав. Виходить, що всі вони приречені залишатися з тавром контрреволюціонерів, бо захищали рідних від червоних активістів, які прирікали селян на голодну смерть. Як повідомила Людмила Гончарова, нині тільки в архіві Управління СБУ в Сумській області налічується не менш як 700 подібних справ. А в масштабах усієї України? В ім’я встановлення правди маємо зберегти й оприлюднити відомості про цих людей.