ВИДАННЯ. На склянку, заповнену наполовину, дивляться по-різному. Песиміст ремствує: «Тю, всього тільки половина». Оптиміст радіє: «Ого! Ще маємо півсклянки!» А реаліст своєї: «Я ж відразу казав, що треба було дві пляшки брати!»
Цей підхід трохи нагадує й ставлення до української обласної газети «Донеччина». Бо дехто вважає її лише тінню колишньої «Радянської Донеччини» і стверджує, що видання ось-ось припинить існувати. Інші, навпаки, прогнозують йому творче процвітання. А реалісти, причетні до випуску, не тільки підтримують реноме сучасної газети, а й не забувають про її минуле. Свіжий приклад цього — книжка Валерія Шептухи «Моя «Донеччина».
«Молодий я, молодий…» 1960 рік. Кореспондент «радянки», а в майбутньому «Урядового кур’єра» Микола Лісовенко. Дружній шарж Миколи Капусти
Від «Колгоспника» до просто «Донеччини»
Журналіст Валерій Шептуха почав працювати у «Радянській Донеччині» ще 1986 року кореспондентом, а згодом заступником головного редактора. Та, взявшись писати літопис газети, вирішив згадати не тільки про період своєї роботи, а й про історію видання, перший номер якого вийшов у квітні 1936-го. «Наш старший колега не пошкодував часу, щоб пропустити через себе біографію газети, і написав про її журналістів одразу кількох поколінь, — каже головний редактор «Донеччини» Ігор Зоц. — Завдання непросте, однак автор постарався про кожного з них сказати добре слово. Тому варто подякувати йому за цей своєрідний пам’ятничок і газеті, і багатьом колегам-журналістам, які відійшли у засвіти. А ще це цікаве дослідження — помітна сторінка в історії української журналістики, в якій «Донеччина» посідає гідне місце».
Історія видання справді варта дослідження. Тепер достеменно відомо, що перше число «Колгоспника Донеччини» побачило світ 9 квітня 1936 року. Але щоб довести це, довелося витратити чимало часу й зусиль, оскільки, здавалося, війна безжалісно вирвала ці газетні сторінки з історії. Та пошуки не були марними: повідомлення про перше число відшукали в інших виданнях. Зокрема у вечірній газеті «Сталинский рабочий» та в «Социалистическом Донбассе». А перегодя у краєзнавчому музеї Артемівська натрапили на довоєнний номер «Колгоспника Донеччини», сторінка якого зайвий раз підтвердила день і рік народження видання.
Перший повоєнний примірник, що зберігається в обласному краєзнавчому музеї, від 5 грудня 1945 року вже вийшов із назвою «Радянська Донеччина», яку видання мало аж до 1991 року. Згодом співзасновником стало обласне управління сільського господарства, і газета якийсь час іменувалася «Сільська Донеччина». «Тоді ми наважилися випускати її двомовною, — розповідає Валерій Шептуха. — Але було це недовго, бо відчули хибність такого кроку. Та й читачі писали сердиті листи і обривали телефони зі словами: «Російськомовної преси у нас хоч греблю гати, а «Донеччина» повинна виходити українською мовою!» Тому ми до таких експериментів вже не вдавалися».
Нині «Донеччина» переживає непрості часи і її наклад і штат не зрівняти з тими, що були в «радянки». Проте ніхто не заперечить, що саме її школу пройшли відомі в області журналісти, які працювали і працюють у виданнях Донецька та Києва. Серед них, приміром, колишній редактор газети Володимир Сіробаба, який потім очолював у столиці «Правду Украины», «Радянську Україну» та Спілку журналістів України. Так само редактором «Правды Украины» пізніше став ще один екс-шеф «радянки» Андрій Зоненко, свого часу тут був редактором і відомий письменник Микола Гончаров. А наш колишній колега — власкор газет «Известия», а потім «Урядового кур’єра» Микола Лісовенко також починав кар’єру в «Радянській Донеччині».
«У 60—80-х роках минулого століття в «радянці» був напрочуд дружний і творчий колектив, у якому пліч-о-пліч працювали чимало самобутніх журналістів, — згадує відомий художник-карикатурист, а нині ще й один із найстаріших «донеччан» Микола Капуста. — Саме тут 1955-го надрукували мій перший малюнок, а через два роки взяли у штат. Звичайно, нинішню «Донеччину» важко порівняти з тодішньою, але приємно, що вона досі підтримує традиції. Одна із них (усміхається) — мої карикатури».
До речі, про традиції. Автор книжки звернув увагу на те, що в усі роки неабиякої ваги українськомовній газеті додавала тісна співпраця з відомими письменниками. Приміром, Іван Рябокляч у 1949 році за роман «Золототисячник» став лауреатом найпрестижнішої в ті роки Сталінської премії, і, схоже, це єдиний випадок, коли її вручили кореспондентові обласної газети. А ще в редакції працювали літературні критики Андрій Клоччя та Євген Волошко, дитячий письменник Грицько Бойко, поети і прозаїки Григорій Кривда, Петро Чебалін, Валентин Бєлоусов, Петро Бондарчук, Юрій Доценко та багато інших. Загалом, мабуть, не було і немає на Донеччині українського письменника, твори якого розминулися б із сторінками газети. І приємно, що так триває і в наші дні.
Переживши лихі 1990-ті, коли «друзі» видання подумки ставили на газеті хрест, українськомовна «Донеччина» нині більш-менш упевнено дивиться в майбутнє. За словами головного редактора Ігоря Зоца, колеги дедалі частіше згадують оте хрестоматійне висловлювання про газету як колективного агітатора і організатора. Принаймні українськомовне видання нині згуртовує навколо себе патріотів краю, адже впродовж багатьох років залишається головною трибуною для місцевих краєзнавців, письменників, активістів Всеукраїнського товариства «Просвіта» та всіх активних і небайдужих земляків.
«Ця газета раз і назавжди увійшла не тільки в моє життя, — каже автор книжки Валерій Шептуха. — Тому й вирішив сказати добре слово і про саме видання, і про людей, які в різні часи творили та й дотепер творять її. Вони того варті!»